Кейт Аткінсон - Руїни бога

зенітки чи німецькі винищувачі, а свої ж союзники. Бомбардувальники летіли ярусами: внизу повільні «стерлінги», згори — «ланки», які легко набирали висоту, а начинку бутерброда складали «галіфакси». Точну швидкість, висоту й позицію кожного літака визначали заздалегідь, але це не значило, що всі були саме там, де треба.

У якусь мить за шість метрів над ними промайнув іще один «галіфакс» — темна китяча тінь із червоно-гарячим вихлопом. А потім, на підходах до цілі, Вік Беннет у верхній башті раптом заволав матом — «ланкастер» просто над ними відкрив бомболюк, тож Тедді довелося викручуватися та сподіватися, що він не вріжеться у сусіда.

Якось вони мали неприємну нагоду стати свідками такого зіткнення — «галіфакс» у них на хвості саме перетинав потік бомбардувальників, коли в нього влетів «ланкастер». Їхній власний літак («Д-Джига», це було до того, як вони її втратили) задвигтів від вибуху. Від баків пального у крилах «ланка» здійнялося біле полум'я — Тедді заволав кулеметникам, щоб відвернулися, а то ще втратять нічний зір.

Кельн знайшли без проблем. Коли вони сягнули цілі, місто вже палало — брудно-червоні вогні й дим ковтали сигнальні снаряди, тож вони підлетіли до центру найбільшої пожежі, скинули бомби й рушили геть. Коли Тедді згадував той рейд, то, попри колосальний розмах операції, майже ніяких деталей не спливало в пам'яті — нічого тоді особливо й не сталося. Здавалося, він прожив кілька життів. Чи, може, то була просто одна нескінченна ніч, для якої, на думку Блейка, частина із нас і створені.

Навіть час тоді тягнувся інакше: доти видавався велетенською, замалим не нескінченною мапою, що розгорталася перед Тедді, і треба було тільки вибрати напрям. Тепер мапа показувала лише наступний крок і будь-якої миті могла зникнути взагалі. «Я почувалася так само під час найстрашніших нальотів на Лондон», — сказала Урсула, намагаючись розшифрувати цю плутану метафору. То була його перша відпустка — їм давали по шість днів що шість тижнів, і він вирішив провести вільний час у Лондоні, а не Лисячому закуті. Сильвії він навіть не сказав, що йому дали відпустку.

— До війни, — вела далі Урсула, — усі дні тягнулися однаково. Дім, робота, знову дім. Рутина притуплює почуття. А тепер здається, що ми живемо на самісінькому краєчку життя, і ніколи не знати, полетиш ти чи упадеш.

М’яке приземлення їм не світить у будь-якому разі, зауважив Тедді.

— Мабуть, — погодився він: раптом зрозумів, що насправді поняття не має, про що мова, та й байдуже. Він жив наодинці зі смертю. Це такий простий підсумок, що навіть не треба пакувати в метафори.

*

— Вісім хвилин до цілі, командире.

— Так точно, навігаторе.

— Кулеметники, увага.

— Так точно, командире.

— Точно.

Кулеметникам не треба було ні про що нагадувати — він просто дав про себе знати. Він знав, що ті пильно міряють небо прицілами. За весь цей строк їм ледве чи й випала нагода постріляти. Щойно ти починав стріляти, як сам ставав ціллю. У темряві винищувач міг тебе й проґавити, але варто лишити червону нить вогню, як тебе помічали. Тяжка артилерія винищувача явно завдала б більших збитків, ніж їхні нещасні «Браунінги». По суті, стрільці були радше чатовими. Бувало й таке, що за цілий строк кулеметник жодного разу не стріляв.

Його сестра Памела вийшла заміж за лікаря, котрий якось йому розповів, що читав про експерименти з кисневими камерами — мовляв, кисень покращує стрільцям зір: люди втрачають зір від кисневої недостатності. Відтоді Тедді змушував стрільців дихати киснем від злету й аж до посадки.

Вони були в самісінькому серці добре захищених територій. Перед ними стояла стіна сірого диму від зенітного залпу — треба було прорватися крізь пелену вибухів.

Після рейдів із тисячею бомбардувальників цей виліт був відносно скромний, лише на пару сотень літачків (із них дванадцять — із їхньої ескадрильї). Вони прямували до Руру, Щасливої Долини.

У них на очах упав, як листок у вогні, «ланкастер» із підбитим крилом, а такий самий, як у них, «галіфакс» збили із зенітки над Руром. Він потрапив у блакитний головний промінь прожектора, тож їм лишалося безгучно спостерігати, як сліпучо-білі додаткові промені, мов мацаки, шукають здобич і безжально скеровують снаряди. Літак розпачливо зайшов у піке, проте прожектор не зводив із нього погляду; судячи з усього, снаряд врешті його знайшов, бо «галіфакс» перетворився на вогненну кулю.

— Записуй, навігаторе, — незворушно сказав Тедді. — Парашути ніхто не бачив?

«Ні», — прошелестів переговорний пристрій. Кіт, який простягнувся на животі в носі літака, готовий скинути бомби на ціль, прошепотів: «Бідолахи». Їх завжди шокувало, коли падав літак, але часу на роздуми не було. Не ти упав, і це найважливіше.

«Якщо вже нам не судилося долетіти, — молився Тедді, — то най це буде миттєво, короткий спалах, а не падіння». Що так, що так, м'яке приземлення їм не світить. Він був фаталіст, несхильний до похмурих думок. Чого його екіпажу зараз, та й ніколи не треба, так це капітана в хандрі. Особливо тепер, коли у всіх нерви на межі. Тедді зауважив, що всі вони виснажені, і справа не у простій втомі. Здається, вони постаріли, — раптом збагнув Тедді. А Кіт-бо щойно відсвяткував свій двадцять перший день народження — вони влаштували бучну вечірку в офіцерському клубі. У вечірках завжди була певна невинність, як у витівках хлопчаків на шумному дитячому святі: сліди вимазаних сажею ніг на стелі, сороміцькі пісенькі під акомпанемент піаніно, коли порядні дівчата з допоміжних загонів йшли спати (кілька сміливиць часом лишалося). Тож, врешті, не так вони й відрізнялися від Авґуста і його друзяк.

Сильвія любила знічев’я стежити за плином часу і заводила годинники в Лисячому закуті так, щоб вони на десять хвилин поспішали (це зазвичай призводило не до пунктуальності, а до плутанини). А тепер Тедді думав,