Віталій Іванович Петльований - Гуляйгора

було б порадитися. Та труднощі не лякали його, лише загострювали невдоволення своїми мізерними знаннями, випробовували самолюбство. Але ховатися в кущі від самого себе він не збирався. Не шкодував свого часу, себе, вчився настирно, вперто, І відступали сумніви, вагання. І з Лесиною зневажливістю до нього, яка довго маскувалася, пояснювалася непорозуміннями, все тепер прояснилося. Настало жорстоке прозріння. І він сказав собі мужньо, рішуче: поставлю на всьому цьому хрест і маузер. Цей вислів був модним деякий час у Гуляйгорі, з такою назвою в них крутили кінокартину. Якого змісту надавали хлопчаки загадковим словам, ніхто до пуття не знав.

Зимовий день погасав. Під ногами грав на скрипочках мороз. Ось Павлові почулося, як хтось його наздоганяє. «Наталка». Вона і є.

— А чого це ти, сусіде, від мене тікаєш? — обізвалася до Павла. — Від самої станції не можу наздогнати. Вже й гукала, а ти крокуєш, як заведений. Натренувався нівроку. Ну, та, може, не тікаєш, а наздоганяєш?

Працюють на одній фабриці і в селі — сусіди, а бачаться останнім часом рідко. Здаля і не впізнав би. Зовсім змінив Наталку чорний із смушковим коміром кожушок. Замість хустки — кубанка. Якби не кіно, то, може б, і не знали гуляйгірці, що такі шапки, котрими користувалися в роки громадянської війни червоні козаки, до лиця й дівчатам. На своїй сусідці і кубанку, і кожушок бачить уперше і дивується.

— Ти ще б шашку собі придбала. У драмгуртку є — називають реквізитом.

— Шашку? Щоб тобі сподобатися, я б і шашку причепила, — кокетливо відповіла Наталка. Звичним рухом поправляє собі коси — їм тіснувато під кубанкою.

— Ну, які тут у вас новини? Хто одружився, кого сватають? — розпитує Павло — він у селі не частий гість.

— А чому питаєш «у вас»? Ти що, вже не наш? — Наталка зняла рукавичку, набрала жменю снігу. — Пити хочеться. Тюлькою мене пригощали, ніяк не нап'юся — вмираю, додому не дійду. Знаю, що застудитися можна, а смокчу, бачиш, сніжок. Які новини? Особливого нічого. Секретар партосередку новий, прибув з Харкова. Мабуть, тимчасовий. Поселився в казенній квартирі в Городку. Наш же, Скопченко, кажуть, переїхав в інше село, там його обрали головою колгоспу. Денис Лісовий для Лесі орендує кімнату в Харкові. Житиме на всьому готовому, з одним чемоданчиком поїхала.

— І давно? — запитав Павло спокійно, вдаючи, що його це не цікавить.

— Днів три тому. Я її проводжала до станції: на метеоролога вчиться. Буде потім погоду робити. Наука все може…

«Чудні наші дівчата». — Знає Павло, що не любить Лесі Наталка, а проводжала. Тепер одверто насміхається. Над ким? Може, й над ним.

— Кажеш, новий секретар партосередку? Молодий?

— Не старий. З дружиною приїхав. Вона вчителюватиме. Поселилися в колишній попівській хаті. Залишили ще восени свою спадщину попові дочки. Пам'ятаєш, ті, що декорації малювали для сельбуду.

— Скопченка у нас поважали — за те, що без нагана ходив. І грамотний… З попом, бувало, як заведе дискусію при всьому народі. Той йому про біблію, Скопченко — про суперфосфат. Молися, каже, чи не молися, отець Миколай, а як добрив не даси, землю не вгноїш, — хліба не буде. — Наталка помітила, що Павло всміхається, ніби не вірить у її серйозність. — Я-то цього не чула, а мати розказувала. І під картоплю у себе на садибі суперфосфат підсипала. Сама бачила. Такий, як сіль, тільки сірий.

Як увійшли в село, Наталка з усіма здоровкалась, комусь відповідала, і на крок не відставала від Павла. Видно було, що дівчині приємно йти поруч із сусідом. Вона знала, що такої кубанки і такого кожушка ні в кого, крім неї, в Гуляйгорі нема. Все придбала не за батькові, а за свої власні, зароблені на фабриці гроші.

В крамниці зустрілися з Лісовою. Та несла півпудову бляшанку з гасом. Важко ступала, ноги сковзалися.

Поздоровкалася першою Наталка, за нею кивнув головою і Павло. Цікаво, що в неї, дружини головного кондуктора, на думці зараз? Може, згадує, як ще недавно допомагав їй Павло? Ніс цю ж посудину. Може, про те думає Лісова, що сім'я в неї велика, а самій, бач, доводиться таку ношу тягти! Кондуктор, хоч би й дома був, ніколи не піде за гасом. А Миколи нема. Старші давно не живуть з батьками, у них свої клопоти. Жінкам догоджають. А Леся — білоручка. Батько пророчить їй зовсім іншу долю, ніж та, якою задовольнилась би Тетяна Пилипівна.

Навпроти їм Микита Маляр везе одноконкою Тихонова, якого добре знає Гуляйгора не один десяток років. Дехто жартома називає Тихонова «наркомом». Кожен військовозобов'язаний, як і той, що ним скоро стане, з цікавістю поглядає на такого поважного «столоначальника».

Що ж його привело в Гуляйгору? Ще до сьогорічного призову ніби й рано. Може, гужовим транспортом цікавиться. Тепер коней у приватному секторі нема, як і самого сектора, а всі в руках держави; дав команду, що треба кілька підвід, — діло зроблено. Тихонов і мою і літом ходить у кашкеті військового зразка з зір кою, в синьому галіфе і казенних чоботях. Словом, одягнутий по формі. На попередній облік Чепеля взяли ще весною минулого року, уточнили рік і місяць народження. Він тоді ще в артілі працював, хоч сім'я їхня юридично до неї не вступала. У перший період колективізації Іван Михайлович Чепель був, правда, в авангарді тих, що записалися, та оскільки усуспільнювати у нього нічого, та й по закону вважався непрацездатним, був, так би мовити, добровольцем, і тільки в напружені періоди польових робіт залучали Марію Миколаївну, Павла, а пізніше й Надію. Колгосп платив їм. Характеристику на Павла, як на майбутнього призовника, давала сільрада. Таких сімей, як Павлова, мало зв'язаних із сільським господарством, набиралося чимало. Приміські села скрізь однакові: що не двір, то інша категорія. А чисто хліборобські важко знайти. Міста індустріалізуються, кличуть до