Максим Анатолійович Бутченко - Петлюра. Боротьба

залишається той же, як і раніш, на чолі зі мною. Одночасно я приймаю заходи до реконструкції уряду, до якого увійшли би представники цілої нації, а не лише ті течії, що досі заступлені були в уряді. Правительство має бути зорганізовано по діловому принципу — отже люди, що увійдуть до нього, мають зробити це незалежно од своєї партійної приналежності…

Всяку допомогу в цій справі треба робити з боку Державної влади. Коли повстання під гаслом У.Н.Р. в Україні буде ширитись — там буде організований тимчасовий комісаріат. Який, працюючи в одному напрямку з нами, підготовить ґрунт для об’єднання розколоченого моря різноманітних народних течій і настроїв. Багато ще прийдеться нам перетерпіти, але не будемо духа і віри гасити. Більше надії і певності в наше діло — і перемога над усіма труднощами буде на нашому боці. Бажаю і Вам в Ваших нелегких обставинах схоронити потрібну витривалість та енергію для добра нашої дорогої України.

З правдивою повагою до Вас

Петлюра». [32]

Він іще раз прочитав текст, подивився на свій почерк, немов хотів визначити, що ховається між словами. Ніхто не повинен знати, як важко даються йому ці слова, адже кожен його крок, кожна дія миттю може погубити або воскресити Україну. Він фізично відчув, який важкий тягар лежить на його плечах. Стало сумно й одночасно легко, адже вибір у нього невеликий. Симон Васильович подивився на небо. Сонечко почало пригрівати, птахи граційно ширяли над самісінькою землею, вишукуючи повітряні потоки. Весняне теп­ло перетворило курган на подобу замку, що височіє над усім світом; і той, хто опинився на його височині, міг побачити майбутнє. Стало нестерпно тихо, ніби простір, який був заморожений узимку, ледве-ледве відходив від холодної нерухомості, іноді завмираючи і скляніючи. І тоді Петлюра задеревів, скам’янів, перетворився на ідола, який стояв тут тисячу років; і вітер — його єдиний супутник, і дощ — єдиний гість. Симон Васильович раптом відчув спокій, який ніколи не відчував. Життя — це світло.

Він так розслабився, що випустив олівець із пальців, той зісковзнув і впав у траву. Петлюра нахилився, і саме в той момент над ним просвистіла куля. Це сталося так несподівано, що він тільки й зміг підкоритися інстинктам і припасти до землі. Майже відразу ж пролунав другий постріл, але вже не міг заподіяти шкоду. Що трапилося? Хто в нього стріляв? Як таке могло статися зараз, цього тихого дня? Він вслухався, намагався розпізнати в гнітючій тиші кроки, які наближалися. Але, на жаль, чув лише дзижчання комах, що роїлися біля самої землі. І тоді Симон Васильович злякався не на жарт. Він роззявив рота, щоб закричати й таким чином подолати своє безсилля. Та саме тоді, коли в легенях зібралося достатньо повітря для гучного окрику, коли голосові зв’язки напружилися, затремтіли в передчутті дикого крику, — у ту секунду якраз біля берега річки пролунав вибух. Оглушливий, потужний вибух снаряда, який щойно прилетів і підняв стовп води разом із прибережними очеретами. І потім на позиції українців миттєво обрушився град снарядів, які розривали людей, вози, коней на шматки. Від такого раптового нападу Симон Васильович сторопів не менше, ніж від замаху на себе. Вибухи змішалися з гарячковою стріляниною. Дим, грудки землі — усе це змішалося в суцільну завісу, яка й накрила пагорб із Петлюрою. Розгледіти, що відбувається, було годі. Напевно, це його і врятувало. Убивця намагався ще стріляти, але вцілити йому було важко.

Зав’язався бій. Червоні обступили табір українців з двох боків. Стало зрозуміло, що Антонов-Овсієнко зумів знайти резерви й кинути їх проти петлюрівців. Нестямні крики поранених було чутно то тут, то там. Часом лунав неймовірно пронизливий крик — такий високий, який лише здатне видати людське горло. Здавалося, що злі духи виповзали із землі. Сам диявол прийшов зі своїми слугами, які переповнили люттю більшовиків — і ті виявили бажання «встановити мир» за допомогою насильства. Крик — і відразу мовчання. Життя видає звук, а смерть любить безмовність. Бійці не встигали повернутися на позиції, бо ворог наздоганяв їх артилерійським вогнем. Це було суцільним божевіллям — запах крові став більш виразним, ніж запах весни.

Симон Васильович лежав у димчастій, зшитій із рваних покри­вал пелені, накривши голову руками. Йому здавалося, що коли він зараз не рухатиметься, то все минеться, закінчиться. Це було оманливе, майже дитяче відчуття! Боже, віра часом зіткана з ниток наївності. «Можливо, якщо довго перебувати на одному місці, то ніхто мене не знайде? Нерухомість і є вічність, чи не так, Господи?» Петлюра намагався перетворитися на кам’я­ний надгробок, тому що тільки так можна було вберегтися.

Раптом Симон Васильович почув обережні кроки, — це було неймовірно в божевільному шумі. Але замість того, щоб тікати, повзти геть, він причаївся. Урвавши подих, притамувавши в собі потребу отримувати кисень, Симон Васильович чекав. Крок, ще крок. Хтось наближався до нього, не звертаючи уваги на вибухи й гармидер навколо. Раз, два. Скільки ще потрібно пройти, щоб йому опинитися перед Петлюрою? Три, чотири. І тоді, коли Симон Васильович приготувався сказати «п’ять», чекаючи своєї долі, невидима сила несподівано підняла його, мов пушинку, і кинула просто на незнайомця. Як це сталося — ніхто не може пояснити, адже багато з того, що відбувається в житті, важко розтлумачити словами логіки. Від такого раптового кидка сторопів як голова Директорії, так і вбивця. Вони покотилися з пагорба. Незнайомець упав і вдарився головою об бурий валун. Приземлення Симона Васильовича виявилося більш вдалим, він нічого не пошкодив собі.

Кілька секунд — і Петлюра схопився, роззирнувся. Червоноармієць лежав на камінні. Його тіло сіпалося в конвульсіях. Це було страшне видовище: навколо крики, вибухи, стрілянина — і повільний, болісний процес вмирання. Симон Васильович підійшов до пораненого й подивився на його обличчя — який же він був молодий! Ніби славне, чисте дитя: його шкіра біліла, очі широко розплющені, а їхній колір був у тон зеленій траві. Якою буває прекрасною людина — і якими жахливими обставини, що оточують її. Симон Васильович нахилив голову — нещасний щось бурмотів, іноді захлинався кашлем, а потім втупився в небеса.

— Чому, я питаю, чому? — не витримав Петлюра.

Але той бурмотів щось нерозбірливе.

— Що я тобі зробив? — повторив Петлюра.