Євгенія Подібна - Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

Якось під Новолуганським взагалі цікаво вийшло — вже «відлітала», залишилося зовсім трішки, а погода жахлива, туман такий… Як то кажуть, «молоко» — і нічого не видно. Опустилась на свій страх і ризик нижче, а там — вони: мінують навколо наших позицій, розставляють там… Ну ми, ясна річ, роботу їм закінчити не дали… Доповіла командиру, показала на карті, де це. Там ці сапери і залишились.

Перед тим, як іти із ЗСУ, стала навіть старшим солдатом. Потім вирішила зробити перерву. Тоді я думала, що це буде мій останній контракт. Але тепер розумію, що скоро повертатимусь. Нині в планах — переїхати в Северодонецьк із донькою і піти служити в батальйон «Луганськ-1». Мирослава буде в садочку, а я працюватиму.

Я вже майже говорю українською. Найсмішніше, що в мене багато друзів-українців — з Запоріжжя, Рівного, — і я дуже рідко чую, щоб вони говорили українською. Я їх питаю: «Чому так? Ти ж тут народився!» А вони кажуть, що їм так просто зручніше і звичніше. Я прочитала вірші Жадана і вирішила, що треба вивчити напам’ять парочку. А потім — що треба вивчити мову. Тож Жадан став для мене таким поштовхом. Я вчила мову сама, тож вона ще далека від бажаного рівня. Подруга-кримчанка каже, що мені краще не говорити українською, але я, навпаки, прошу мене виправляти.

Громадянства в мене ще немає. Це дуже довга історія. Ми вже неодноразово намагалися зробити мені місцеве громадянство. І товариші допомагали. У 2016 році Росія подавала запит на мою «екстрадицію», бо там мене вже чекають зі статтею «Найманство». Україна відмовила. Мені потрібні були довідки про громадянство, їх ми зробили. А потім треба було ще довідку про несудимість. Ще я мала отримати російський закордонний паспорт, але як я за ним поїду — а раптом мене просто в консульстві «приймуть»? Їм же нічого не завадить, за бажання… І так це все тягнеться без кінця. Питання зависло в повітрі.

Коли воювала, розуміння було, що по той бік воюють «свої». Я часом думала: «А що, коли зустріну когось знайомого? Ну от, наприклад, когось, із ким ми в клубі патріотичному були ще в дитинстві, чи когось, із ким ми росли поряд». І я давала собі відповідь: якщо побачу когось із автоматом, то я таки вистрелю… Я вже вважаю і відчуваю себе українкою. Мій дім уже тут. Бо дім не там, де ти народився, а там, де ти почуваєшся вдома.

Як і в багатьох, у мене все почалося з Майдану. Тож коли прийшла війна, питання про те, щоб залишатися осторонь, не стояло, питання було лише в тому, як саме я візьму в цьому участь. До військової справи я відношення не мала жодного, у володінні зброєю досвіду теж ніякого, і як якісну бойову одиницю я себе не бачила.

Мій колишній чоловік запропонував піти в добровольчий батальйон. Я вагалася: «Що я там робитиму? Це буде смішно. З мене не буде користі». Я все звикла робити якісно й відповідально, і в цьому себе не бачила. Але я мала певний досвід громадської роботи з колективом людей. Ми гуртувалися, зокрема, й на націоналістичній ідеї, і всі вони йшли у цей батальйон, у «Січ». Я їх знала і з Майдану, і з домайданної діяльності — мітингів, пікетів, — коли ми разом відстоювали свої права. Було своє середовище, і вже було не так страшно, бо знала, принаймні, з ким буду поруч. Додало впевненості й те, що я часто змінювала протягом життя сфери діяльності і знала: якщо робити щось відповідально, з мотивацією, любов’ю, то всього можна навчитися і все можна опанувати. Тому я вирішила: оскільки в мене є бажання, я все зможу.

Звісно, стовідсоткової впевненості не було. Коли проходили перші тренування на базі в Межигір’ї, я то займалась, то не займалася, то спостерігала, як хлопці тренуються. В нас були вишколи, тактичні заняття, дуже добрі інструктори. Потім почала долучатися: узялася за спорт, стала бігати, тренуватись потихеньку, щоб бути не гіршою за інших. Мені було соромно і ніяково займатися при всіх практикою володіння зброєю, й інструктори займалися зі мною індивідуально. Так я почала вчитися тримати зброю в руках і не труситись при цьому. Перші стрільби для мене були величезним стресом. Треба було виконати певну вправу в тирі, виконати завдання, перезарядитись… Я трусилась, у мене тремтіли руки, я напартачила, і мені було соромно страшенно. От тоді я на себе розізлилась і почала дуже наполегливо працювати над цим.

Перша ротація була у Слов’янськ улітку 2014-го. На під’їзді командири попросили нас одягти повну екіпіровку, загнати патрон у патронник, поставити на запобіжник. Сказали, що ми заїжджаємо в зону бойових дій і тут небезпечно. Правду кажучи, там на той момент уже не було небезпечно, бо Слов’янськ уже був звільнений. Напевне, це було сказано для того, щоб ми сконцентрувалися. Ми сіли, як мишки, в автобусі. До цього всі гомоніли, травили анекдоти, співали, реготали, а тоді затихли.

Коли ми заїхали у Слов’янськ і я побачила перші