Тетяна Ковтун - Не повертайся спиною до звіра

— Ось найсвіжіша інформація: зовнішній борг України минулого року зріс майже на тридцять відсотків. За таких обставин леді Ю намагатиметься відняти «Криворіжсталь» у нинішнього власника, щоб перепродати більш значному інвесторові.

— А в державній скарбниці вистачить коштів на цю купівлю?

Завадський знизав плечима:

— Підприємство дісталося зятеві колишнього президента за мізерною ціною.

Він знову глянув у верхній куток кімнати, стулив губи й тепер уже надовго замовк.

Діні це набридло, й вона пішла з гордовито випростаною спиною: подумаєш, які ми неприступні! Не дуже-то й хотілося…

Завдяки роботі з секретарем Ради нацбезпеки Завадський отримав такий-сякий доступ у світ вищого керівництва, але більшу частину інформації він діставав з інтернету. Подорож веб-сайтами захоплювала Ростика в полон від самого ранку і тривала до вечора. Це дозволяло не тільки спостерігати за життям «верхів», а й робити аналітичні висновки щодо мотивації їхнього кожного кроку. В тому числі — відстежувати психологічне тло цих рішень.

Перші кроки Пасічника на найвищій державній посаді вражали амбіційністю, здебільшого в зовнішній політиці. Новий президент квапився скористатися кредитом довіри, здобутим за час «помаранчевої» революції. Щодня йому доповідали про хід переговорів із західними партнерами. Очікували надання Україні статусу країни з ринковою економікою, намагалися прискорити підписання двосторонніх угод у рамках приєднання до Світової організації торгівлі, домовлялися про безвізовий режим для певних категорій громадян, налагоджували контакти з НАТО. Усе це сприймалося з більшим чи меншим розумінням і підтримкою з боку народу.

Складніше було з внутрішньою політикою. На тлі великих очікувань і популістських обіцянок перше, на чому могла спіткнутися нова влада, — це недоладний бюджет, залишений попередниками. Могла, але не спіткнулася. Завдяки професійним діям нового-старого міністра фінансів Богдана Григоришина вдалося залатати величезну діру, що зяяла в пенсійному фонді. Досі нестача коштів за пенсійними виплатами вимірювалася десятками мільярдів гривень. Гірше посувалася справа з налагодженням стосунків влади і бізнесу. Обіцяна реприватизація псувала настрій тим, хто виявив себе недостатньо лояльним до «помаранчевої» команди. За більшістю з цих людей стояв російський капітал. Але за підтримки однієї з найвпливовіших московських фінансово-промислових груп Президент зібрав у одному зі столичних готелів іноземних інвесторів і запевнив: «В Україні, як і в будь-якій цивілізованій державі, поважають права власника». Та це не зняло проблеми: бізнесмени не надто любили радикальну леді Ю, навіть побоювалися її.

Найбільш послідовним у виконанні обіцянок «помаранчевої» влади виявився міністр внутрішніх справ, який пройшов сувору школу політичної боротьби під час акції «Кучма — геть!» Він таки розпочав слідчі дії проти сотень осіб, головним чином, з протилежного політичного табору. Вважалося, що саме їх стосується гасло «Бандитам — тюрми!». Слідство призначало зустрічі з відомими бізнесменами через телебачення. Однак гучні, видовищні справи розвалювалися на очах. Правоохоронна і судова системи давали збій. Міністр поступово залишився сам на сам із численними кримінальними справами, які так і не дійшли до суду.

Завадського це не дивувало. Як юрист він зсередини вивчив механізм влади й переконався, що без судової реформи задуми «помаранчевої» команди приречені на провал.

Була й інша небезпека — популізм нового прем’єра. Євген думав, що якби Пасічник дозволив цій чарівній леді самій тримати кермо, то за рік-два країну могли знесилити соціальні виплати і економічний спад. Північній сусідці не довго було чекати свого часу «ікс». Ось настане зима — й Москва неодмінно влаштує Пасічникові різдвяне «ворожіння» на газовому вентилі. Усі ці прогнози Ростислав, не вагаючись, виклав у своїй аналітичній записці на ім’я шефа.

Перша «помаранчева» весна позначилася безліччю нестандартних внутрішніх розпоряджень. Десятки тисяч державних службовців пішли з насиджених місць. Пасічник ліквідував деякі структури виконавчої влади. «І навіть Державну автоінспекцію!» — похитав головою Завадський, читаючи рухомий рядок на одному із сайтів. Свою адміністрацію Президент перейменував на Секретаріат і вирішив перенести її в іншу будівлю, зараховану до архітектурних пам’яток. Однак поставити велику країну з ніг на голову було непросто. В своїй основі державний апарат, по суті, залишився таким, що й за радянських часів. У цьому Ростислав переконався на власному досвіді, воюючи, за його словами, з тупими, товстошкірими працівниками апарату Верховної Ради.

Помірні критики нової влади за кожної слушної нагоди повторювали: не на майданах пишуть Конституцію. «Помаранчева революція» може набути характеру буржуазно-демократичної, — зазначав у своєму черговому інтерв’ю Анатолій Ґедзь. — Такий етап пов’язаний із формуванням інститутів громадянського суспільства, завдяки яким беруться під контроль діяльність і держави, і олігархів; у результаті виникає соціально орієнтована економіка».

«У-гу!», — сказав сам собі Завадський, уявляючи, як переписуватимуть під себе Конституцію мільярдери, котрими рясніє парламент. «Швидше за все, Пасічнику доведеться домовлятися з цими самими олігархами. З одним із них сьогодні воює міністр внутрішніх справ. А той пан своєю калиткою може перекрити весь державний бюджет України», — подумав Завадський і перейшов на президентський сайт.

«Ігор Самохін — голова обласної державної адміністрації Херсонщини», — зазначалося під рубрикою «Призначення». Отже, Настин дядько знову повернув собі колишній вплив на політичній арені. Принаймні це означало, що він, швидше за все, полишить київську квартиру на свою племінницю.

Брифінгом, який давав Борис Шевченко, столичні журналісти не надто цікавилися. Тема українсько-іранських стосунків у сфері енергетики багатьом з них видавалася малоперспективною. До Секретаріату Президента прийшли здебільшого працівники інформагентств. Цікавим цей захід міг виявитися хіба що для психолога, який хотів би простежити становлення Шевченка в ролі секретаря Ради національної безпеки і оборони при Президенті. Донедавна посада була суто канцелярською, а її носія в жодному разі не вважали політичною фігурою. Тільки витончені «гурмани від політики» могли уловити нюанси в статусі секретаря Радбезу після особливого розпорядження Пасічника щодо газової сфери. Саме до таких гурманів зараховував себе Євген.

Несподівано для себе Настя побачила в залі для прес-конференцій гордий Чубенків профіль. «Невже?!» — дівчину обсипало жаром. Таке видання, як «Моя Україна», цілком могло обійтися без інформації про цей брифінг. Невінчана подумала, що Євген, можливо, шукає зустрічі з нею.

— А чи йшлося під час ваших відвідин Тегерана про якісь газові проекти? — запитав журналіст з «Моєї України».