Тамара Крюкова - Зоряний лицар

— У кузні залишився мій капор, — похопилася Агнеса й кинулася назад.

У приміщенні панував півморок, але капор світлою плямою виділявся в сутінках.

Герцогиня перетнула кузню, схопила капелюшок і поспішила до виходу, але раптово зупинилася як укопана. Дорогу їй заступала Віщунка з Лисячої Нори.

— От і зустрілися, — солодко мовила відьма, огидно посміхаючись. Раптом Агнесу пройняв здогад. Як же вона могла забути, що Віщунка теж була по той бік Дзеркала. Всі деталі головоломки вставали на свої місця.

— То це ти взяла гаманець, стара відьмо! — скрикнула вона.

Відьма задоволено посміхалася:

— Ач, яка тямуща. А знаєш приказку: хто менше знає, той міцніше спить?

— Роби зі мною, що хочеш, але дай спокій дітям, — хоробро мовила Агнеса.

— Ой, які ми шляхетні. Певна річ, що я тебе так просто не відпущу. Знаєш ти багато, але й спати будеш міцно. Бути тобі ні живою, ні мертвою.

Агнесу пройняв біль, а потім огорнула слабість. Ноги підкосилися, і вона впала на земляну підлогу.

Коні ніби сказилися. Вони вставали дибки й рвали упряж. Гліб і Марика намагалися відв’язати коней, але вузли, як навмисно затягувалися ще міцніше. Шкіряні ремені намокли й були слизькими, а застиглі пальці не слухалися. Конов’язь натужно скрипіла.

— Треба обрізати повід, інакше не вийде, — намагаючись перекричати шум вітру, сказала Марика.

— Але чим?

Дівчинка дістала з-за пояса кинджал, що за циганською звичкою прихопила із собою в дорогу.

— Доглянь за кіньми, а я піду подивлюся, де герцогиня. Чого вона там застрягла?! — у серцях крикнув Гліб.

Принц вбіг у кузню й побачив Агнесу. Вона лежала на підлозі, як мертва. Гліба пронизав страх. Опустившись на коліна, він приклав вухо до її грудей. Серце билося слабко, але рівно. Гліб з полегшенням зітхнув. Жива! Він поплескав жінку по щоках, намагаючись привести до тями, але вона не опам’яталася.

— Глібе, швидше! Упряж не витримає! — почув він крик Марики.

Більше не можна було затримуватися. У надії, що свіже повітря підбадьорить Агнесу, Гліб звалив її через плече й швидко поніс до виходу.

— Що з нею?! — скрикнула Марика.

— Нічого страшного. Знепритомніла. По дорозі прийде до тями.

— Мій кінь витримає двох, а ти їдь слідом. Як опам’ятається, пересяде на свого коня, — запропонувала дівчинка, заскакуючи у сідло.

Гліб поклав Агнесу перед Марикою поперек сідла.

— Скачи! Я вас наздожену, — наказав він і перерізав повід.

Кінь рвонувся з місця, ніби тільки цього й чекав. Гліб спробував осідлати коня, та де там. Вітер дужчав. Він завивав, як розлючений звір, і поривами налітав на юнака, намагаючись збити його з ніг. Упряж ходила ходором, ніби була зроблена не з колод, а із патиків. Раптом щось тріснуло. Прогниле дерево не витримало, і поперечина переломилася.

Збожеволілі від страху коні металися з боку убік і хитали головами, намагаючись остаточно звільнитися. З їхніх губ злітала піна. Підступатися до тварин, що сказилися, було небезпечно. Вони могли затоптати. Поки Гліб примірявся, як до них підійти, один кінь скинув із себе залишки пута й, відчувши волю, з протяжним іржанням переможно став дибки. Слідом звільнився інший, і вони помчали геть, швидко зникнувши за сніжною завісою. Гліб у відчаї побіг слідом, викрикуючи ім’я свого скакуна, але, зробивши кілька кроків, нерішуче зупинився.

Вітер сплітав дощ і сніг у тугі струмені й хльостав ними самотню фігуру, захоплену посеред бурану. Попереду стояла мокра завіса, а позаду — занедбана кузня, яку люди й у добрий час обходили за версту.

Юнак розгубився, не знаючи, яке із двох лих обрати. Навіть якщо вийти на велику дорогу, у таку бурю на тракті навряд чи зустрінеш подорожніх. А кузня — це який не який дах над головою, тим більше, що до ночі ще далеко, і Марика напевне спорядить за ним людей.

Розсудивши так, Гліб повернув назад. Скрипнули дверні петлі, і двері самі собою повільно відчинилися. Дверний проріз зяяв, наче збирався поглинути кожного, хто шукає тут пристановища. У цьому було щось лиховісне. Гліб мимоволі відступив. На пам’ять негайно прийшла розповідь про мертвого коваля. Може, це були просто циганські казки, але йому не хотілося перевіряти, скільки в них домислу, а скільки правди. Він щільніше закутався в бавовняний плащ і швидко пішов крізь бурю геть від проклятого місця.

Загубивши лік часові, юнак прокладав шлях крізь негоду. Вітер скажено дув в обличчя, намагаючись зупинити його, але Гліб уперто йшов назустріч стихії, адже боявся, що варто звернути, і він втратить напрямок і зіб’ється з дороги. Ноги потопали в болоті.

Спочатку Гліб намагався обходити калюжі, але кілька разів провалившись по кісточку, пішов навпростець, не звертаючи уваги на сльоту.

Вечоріло, а Гліб