Тамара Крюкова - Зоряний лицар

У його голосі звучала неприкрита ворожість. Марика чітко відчула, як він змінився.

Ненависть випалювала його душу, і принц уже не був колишнім: добрим, чуйним і справедливим юнаком, готовим будь-коли прийти на допомогу. На коротку мить бажання повернути колишнього Гліба й подолати злість, яка захопила його, затьмарило в Мариці страх перед помстою духів. І вона почала говорити.

Гортанне мовлення легко й вільно злітало з її губ, але дівчинка не розуміла жодного слова. Це була не циганська, а якась невідома їй мова, та мова, що її знала тільки Варга, але ніколи не передавала людям. Марика, немов жила у двох особах: одна говорила, а інша слухала збоку. А може, вона зовсім перестала існувати, перетворилася на вібрацію звуків. Скороминущий подив пройшов, так само зник і острах. З кожним словом світ ніби віддалявся, залишаючи лише морок і застигле полум’я свічки.

Гліб і Агнеса, зціпенівши від страху, спостерігали, як по ковадлу загравою розлилося слабке світіння. Воно посилювалося, доки метал не нагрівся до червона. Кузня освітилася багряним сяйвом, і від цього пітьма за вікном згустилася.

У червоних відблисках обличчя Марики було безпристрасним, як маска, лише в зіницях тремтіли вогники свічки. Дівчинка, не мигаючи, дивилася перед собою, і все-таки погляд її блукав десь далеко.

«Як сліпа», — подумав Гліб, намагаючись скинути із себе липкий страх. Відсторонений, далекий від мирської марноти погляд був чужим на дитячому личку. Він лякав. Так не могла дивитися маленька дівчинка. У цьому було щось надприродне. Гліб згадав, що тільки один раз він бачив такий самий погляд, у старої циганки з варварським ім’ям Варга.

— Цілуй! — наказала Марика.

Загіпнотизовані магією заклинання, Гліб і Агнеса не відразу зрозуміли, що вона звертається до них.

— Цілуй! Безвинний вогонь не палить, — повторила дівчинка.

Вона ні словом, ні жестом не показала, кому саме адресований її наказ, та все-таки і Гліб, і Агнеса зрозуміли це без натяку. Герцогиня з жахом дивилася на розпечене ковадло.

Гліб здригнувся. Не хотілося б йому зараз виявитися на місці Агнеси. Втім, вона сама винна. Нічого було відмовлятися. Могла б із самого початку зізнатися й повернути гаманець. Остання краплина жалю до нещасної щезла. І раптом, на його подив, герцогиня пішла до ковадла.

«Що я роблю? Це божевілля», — думала Агнеса, зробивши перший крок. Кілька метрів до ковадла здалися їй завдовжки з милю. Ноги відмовлялися йти, але жінка придушила в собі бажання зупинитися. Бувають моменти, коли варто лише забаритися й дати собі можливість поміркувати, як уже неможливо зважитися на відчайдушний учинок. «Я збожеволіла. Будь що буде», — промайнуло в її голові.

Агнеса рвучко нахилилася й торкнулася ковадла губами. Розпечений на вигляд метал при дотику виявився холодним. Пройшло кілька хвилин, перш ніж жінка усвідомила, що вона пройшла випробування. Тепер, коли страх і хвилювання залишилися позаду, герцогиня раптом ослабла. Вона опустилася на коліна біля ковадла й заридала. Сльози текли по її щоках. Агнеса розуміла, що з боку виглядає смішно. Доросла жінка, яка плаче від радості, що вийшла переможницею в небезпечній грі, влаштованій підлітками.

Гліб не знав, що й подумати. Зважаючи на все, Агнеса й справді була невинною. Його в цьому переконало не тільки циганське ворожіння. Людина, що почуває за собою провину, просто не може поводитися так щиро.

— Бачиш, мама казала правду. Вона не крала гаманця, — сказала Марика.

Червонувате світіння, що виходило від ковадла, потьмяніло. Гліб відзначив, що дівчинка знову стала собою. А можливо, її перевтілення йому просто привиділося?

— Пробачте мене, — пригнічено сказав принц і винувато додав: — Але в кого ж тоді гаманець? Адже Зоряний лицар сказав…

— Хочеш, щоб я теж поцілувала ковадло? — перебивши його, з викликом запитала Марика.

— Ні, я тобі вірю, — відмовився Гліб.

Разом їм довелося пережити чимало небезпек, і чесність Марики була для нього вищою від усяких сумнівів.

— Добре, якщо так, — сказала дівчинка. — Людина, що нікому не вірить, схожа на гниле дерево: зовні міцне, а всередині — порожнеча. Штовхни й упаде.

Зненацька з вулиці в кузню залетів протяг. Почувся протяжливий скрип дверних петель, і двері з шумом зачинилися. Свічка загасла. Лише цівка диму сивим пасмом потягнулася до стелі. Гліб допоміг Агнесі піднятися, і, гнані первісним жахом перед невідомим, усі кинулися до виходу.

На вулиці здійнявся вітер. Він свистів і завивав, як Соловей Розбійник. Раптово похолодало. Небо зовсім стемніло, прийнявши землистий відтінок. Насувалася буря. Хмари готові були розлитися дощем.

— Ураган застане нас у дорозі. Може, перечекати? — не дуже впевнено запропонував Гліб.

— Мені б не хотілося тут затримуватися, — здригнулася Агнеса. — Краще поспішити. Головне, дістатися великої дороги. До неї не так вже й далеко.

З неба став падати мокрий сніг. Вітер оскаженіло кидав великі пластівці в обличчя людей. Коні панічно іржали і рвали упряж.

— Швидше! Інакше нам звідси не вибратися, — поквапив Гліб.