Маріо Пьюзо - Сицилієць

мовив князь. — Ви ж пам’ятаєте Сільвіо Ферру, друга вашого дитинства. Хороші хлопці, такі як Сільвіо, пішли воювати й повернулися, заражені радикалізмом. Агітатори пропонують їм безплатний хліб, безплатну землю. Невинний селянин схожий на віслюка, який іде за морквиною. Вони цілком можуть проголосувати за соціалістів.

— Я не надто люблю християн-демократів, але зроблю все, щоб не допустити соціалістичного уряду, — сказав Ґільяно.

— Тільки ви з доном Кроче можете забезпечити Сицилії свободу, — сказав князь. — Ви мусите об’єднатися. Дон Кроче завжди говорить про вас як про сина, він дуже приязний до вас. І тільки він може відвернути велику війну між вами та «друзями друзів». Він розуміє, що ви робите те, що мусите, я теж це розумію. Але навіть тепер ми троє можемо працювати разом, як нам судилося. Як ні, то всіх нас знищать.

Турі Ґільяно не міг стримати гніву. Які ж зарозумілі ці багатії! Зі смертельним спокоєм він мовив:

— Викуп за вас самого ще не заплачено, а ви вже пропонуєте союз. Хоча цілком можете загинути.

Тієї ночі князь спав погано. Утім Ґільяно не тримав на нього зла, і два тижні князь провів цілком приємно. Його здоров’я покращилося, тіло було в тонусі завдяки щоденним вправам і свіжому повітрю. Хоча він завжди був стрункий, з часом на його талії відклався жир — тепер він зник. Князь ніколи не почувався краще фізично.

Та й духовно все було чудово. Іноді, коли його переводили з місця на місце, Ґільяно серед його охоронців не було, і князеві доводилося спілкуватися з людьми неписьменними й чужими будь-якій культурі. Він дивувався їхньому характеру. Більшість цих бандитів були ввічливі від природи, мали вроджену гідність, та й неабиякий розум. Вони завжди зверталися до нього за титулом і намагалися виконати будь-яке його побажання. Ще ніколи князь не спілкувався із земляками так близько й зі здивуванням відчув, що до нього повернулася любов до своєї землі та її народу. Нарешті все владнали з викупом: через дона Кроче та абата Манфреді сплачено шістдесят мільйонів лір золотом. У ніч перед звільненням Ґільяно разом зі своїми ватажками та двадцятьма найважливішими членами банди влаштував князеві Оллорто бенкет. З Палермо на святкування привезли шампанське, і всі пили за свободу князя, який їм подобався. Князь виголосив останній тост.

— Я гостював у найшляхетніших родинах Сицилії, — мовив він, — але ніколи не бачив такої гостинності, шляхетності й таких чудових манер, як у людей у цих горах. Я ніколи ще так добре не спав і не їв.

Князь замовк на мить і з усмішкою продовжив:

— Рахунок був трохи завеликий, але за хороше завжди треба платити.

Ці слова викликали хвилю реготу, і Ґільяно реготав голосніше за інших. Однак князь помітив, що Пішотта навіть не всміхнувся.

Усі випили за його здоров’я, привітали його. Цей вечір князь згадуватиме до кінця своїх днів, і спогади ці будуть приємні.

Наступного ранку, у неділю, князя привезли до собору в Палермо. Він пішов у церкву на ранішню службу й прочитав молитву вдячності. Вбраний князь був так само, як у день свого викрадення. На знак поваги Ґільяно влаштував йому сюрприз і віддав його англійський костюм до найкращого кравця Рима.

Розділ 13

Ватажки сицилійської мафії вимагали зустрічі з доном Кроче. Хоча його визнавали ватажком над ватажками, він не правив ними прямо, і вони мали свої власні імперії. Мафія скидалася на одне з тих середньовічних королівств, у яких могутні барони збиралися разом на підтримку війн, що вів наймогутніший із них, визнаний поміж ними номінальним правителем. Але король мусив улещувати їх, як тих баронів давнини, наділяти воєнними трофеями. Дон Кроче правив ними не силою влади, а своїм розумом, харизмою, «повагою», здобутою за все життя. Він правив, поєднуючи їхні такі різні інтереси в один спільний, корисний для всіх.

Однак дон Кроче мав бути з ними обачним. Вони мали приватні армії, потайних убивць, душителів, отруювачів, почесних носіїв прямої смерті від жахливої лупари. У цьому краю вони мали таку ж силу, як і він, — саме тому дон хотів зробити Турі Ґільяно своїм особистим войовим вождем. Ці люди теж були по-своєму розумні, а деяких навіть вважали чи не найхитрішими з жителів Сицилії. Вони не заздрили донові через його владу, вони довіряли йому й вірили в нього. Але навіть найрозумніші у світі люди можуть помилятися. І, на думку ватажків мафії, те, як дон захоплювався Ґільяно, було єдиною помилкою, породженою лабіринтом цього розуму.

Дон Кроче влаштував для шістьох ватажків пишний обід у саду готелю «Умберто» у Палермо, гарантувавши їм безпеку й таємність.

Найстрашнішим і найпрямішим із них був дон Сьяно, який правив містечком Бісакіно. Він погодився говорити від імені інших і робив це ввічливо, але різко, як велося поміж «друзів друзів» на найвищому рівні.

— Дорогий мій доне Кроче, — мовив Сьяно, — ти знаєш, як ми всі поважаємо тебе. Це ти відродив нас і наші родини, ми тобі зобов’язані. Тож зараз зробимо тобі послугу й будемо говорити відверто. Цей бандит, Турі Ґільяно, став надто сильним. Ми поводилися з ним надто поблажливо. Він усього лише хлопчисько, але вже заперечує твій авторитет і наш також. Він грабує наших найясніших клієнтів. Він викрадає оливки, виноград, зерно в наших найзаможніших землевласників. А тепер виявив таку неповагу, на яку просто не можна не зважати: він викрав князя Оллорто, який перебуває під нашим захистом. І все одно ти носишся з ним, простягаєш йому руку дружби. Я знаю, він сильний, але чи ж ми не сильніші? І якщо ми йому це спустимо, чи не стане він іще сильнішим? Ми всі згодні, що прийшов час розв’язати це питання. Мусимо вжити всіх можливих