Лариса Підгірна - Омбре. Над темрявою і світлом

— того... Марія мала дізнатися, хто з місцевих співпрацює з бандерівцями. Десь прокололася. Помстилися. Однак прийшла чітка директива подати все так, що, мовляв, знущалися над нею кляті бандерівські недобитки, але їй вдалося вирватися. Тікала вночі селом босоніж, у порваній сорочці, била по шибках — ніхто не відчинив. Так її, безневинну радянську вчительку, і застрелили бандерівські нелюди — на порозі, просто перед дверима, за якими намагалася знайти порятунок.

Цікаво, а хто ж мав відчиняти? Більша половина села ще восени повтікала на Гальонщину, рятуючись від голоду, багато вимерло, а ті, хто залишився, боялися вночі й носа на вулицю показати, не те що впускати когось стороннього до хати. Марія ж для них завжди була чужинка.

Зате ідеологічно свідомі мешканці села розповідали, що вночі, коли село гасило каганці та лягало спати, повстанці переходили Збруч убрід, приходили по харчі та новини. Чи приносили харчі з того боку, з Гальонщини, бо голод накрив села по Збручу, як смертоносний туман. Вигрібали мерців як гній. Його, Антона Люблінського, кидали на підсилення то сюди, то туди. І він, начальник контррозвідки авіаційного полку особливого призначення, вже не розумів, хто він насправді.

Ще один заліт стався ось нещодавно. Запахло смаленим. Таким смаленим, що аж товариш Берія відписався. З Кам’янця, просто з аеродрому, в Одесу на курорт вилетіло таке собі подружжя Літинських. Освітяни, свідомі радянські люди! Та вже за два тижні — як грім серед ясного неба: не Літинські то, а очільник націоналістичного угрупування Роман Шухевич разом зі своєю зв’язковою! Упізнали випадково, по фотографії на медичній справі. Та було вже пізно. Шухевич, накупавшись у Чорному морі та підлікувавши виразку, разом із супутницею благополучно зникли, при перевірці на зворотньому шляху пред’явивши ті ж документи на ім’я подружжя Літинських.

Антон зробив впевнений мазок зеленою фарбою. Трава вилискувала свіжою зеленню, наче в росі. Благодать! Зрадницьки забурчав шлунок. Вже й обідати пора, а він ще й не снідав.

Люблінський задоволено потягнувся. Що там у нього на поживу? Яєчня! Краса! Матвєєв просто безцінний! Десь сала роздобув. Старого, жовтого, але піде! Тож буде яєчня зі шкварками. Петрушки скубне з сусідської грядки, засмажить із цибулькою....

Антон роззирнувся. Десь поряд мав лежати його старий планшет, куди він складав пензлики. Вдома вже повитирає їх, доведе до ладу... Обернувся, підвів очі і завмер.

Просто перед ним на горбику стояла... Наталя. У білій сукенці в рясні червоні квіти, елегантній, — за останньою, видать, модою. Білі короткі рукавички на руках, волосся по вітру розвівається... Наче його, але якась не така...

— Наталю?.. — проказав тихо.

Вона стояла, винувато ловлячи його погляд. Червоні квіти на подолі сукенки розсипалися під вітром.

— Наталю?!

Побіг, забувши про мольберт, незавершену картину, планшет. Підбіг ближче і зупинився.

Те, чого він не помітив одразу, кинулося в очі, коли підійшов ближче: Наталя була вагітна. Живіт вже гарненько вирізнявся під тісною тканиною сукенки.

Показав пальцем на ту округлість.

— Що це?

— Ти немудрий? — Наталя білозубо засміялася. — Хіба не бачиш? Я вагітна!

Люблінський якось невпевнено переминався з ноги на ногу.

— У якому сенсі? — запитав і тут же відчув себе повним ідіотом.

— У прямому сенсі, Антоне! — знову засміялася вона. — Від тебе!

— І тому ти вирішила втекти до Москви? — запитав Люблінський. Образа на дружину піднялася, наче хвиля на морі. — Звідки мені знати, що то моя дитина? — просичав роздратовано.

— Якщо вмієш рахувати, то відніми п’ять місяців від поточного і дізнаєшся.

Наталя підійшла ближче. Обійняла його за шию, притулилася до грудей.

— Ну, Антоне, не будь дурненьким! Я народжу тобі сина!

— Хочу дівчинку! — проказав, набурмосившись, він. — Ні, Наталю, ти справді шалена! Чому тоді втекла? Чому не попередила, не подзвонила, що повертаєшся? Хіба ж я б не зустрів? Чому поводишся так зі мною?..

Вона лише знизала плечима.

— Така я є, Антоне. Або звикай, або...

— Або що? Знову втечеш від мене до батьків у Москву?

— Так! — засміялася білозубо. — Так і зроблю!

Він підхопив її на руки.

— Зірка! Якщо народиться дівчинка, назвемо її Зіркою.

— Дурнувате ім’я! — Наталя наморщила носа. — Звідки ти його взяв?

— Дівчинку назвемо Зіркою! — безапеляційно повторив Антон. — Чула? Мені подобається. І посмій-но мені тільки ще раз втекти до батьків!

— Ти таки немудрий, Антоне Люблінський... Ти таки немудрий! — повторювала Наталя, цілуючи його обличчя.

Розділ X
Екскурсія

2016 р.

Україна, Кам’янець-Подільський