Лариса Підгірна - Омбре. Над темрявою і світлом

Все тобі богема в голові! Світське життя... Немає більше богеми! Нема! У всякому разі, в Кам’янці.

Повернувся, пішов.

— Трохи пройдуся! — проказав, грюкнувши дверима. Бо знав, Наталю за яку годину попустить і він зможе нормально з нею поговорити.

Може, він і справді занадто суворий із нею? Помістив у спартанські умови, відірвавши від звичного родинного комфорту... Так, справді, він не був відвертим з нею. Наталі ж невідомо, що він спеціально винайняв житло у цьому будиночку, біля сходів Фаренгольца.

Бажання розгадати таємницю не полишало його, і часто під виглядом пізнього виклику на роботу Антон Люблінський вибирався з дому лише з однією метою: віддатися думками чомусь більш приємному, ніж Наталине пиляння та службові справи. Уява малювала незліченні скарби, які лицарі-тамплієри могли привезти до Кам’янця, рятуючись від переслідувань, та заховати у котромусь із численних підземель.

За рік він і на крок не наблизився до розгадки. По правді, навіть не знав, з чого починати. Якби ж тоді не викрали ту рукописну книгу, він, можливо, вже б ішов по сліду, а так все, що вдалося відшукати, — старий напівзавалений хід, що вів кудись у напрямку Підзамча. Раніше хід був досить широким, можна було й возом заїхати. Але тепер, закиданий сміттям та камінням, підтоплений, у вельми занедбаному стані, виявився мало придатним для подальших досліджень.

Антон не мав сумніву: існували й інші ходи, пов’язані між собою. Вони, безумовно, павутиною плелися під Старим Містом, поєднуючи його пивниці, льохи, підвали... Сходилися у старому Кам’янецькому замку і знову розбігалися, котрий куди: до Хотинської фортеці, до Сатанова, Жванця, Чорнокозинців...

З усього тамплієрівського добра, що доправив до місцевого архіву, залишив собі картину у старовинній золоченій рамі. На ній були зображені ті, хто міг би йому підказати, що робити далі, — лицарі-храмовники. Кремезні фігури тамплієрів верхи на конях зачаровували його, коли вдивлявся у ті зображення. Здавалося, він там, серед них. Невидимий вітер розвіває поли їхніх білих плащів із червоними лапчастими хрестами на грудях. Крива тріщина перетинала якусь річ в руках одного з них, і Антон Люблінський ніяк не міг вгадати, що ж то таке. Лише добре придивившись, зрозумів: якась посудина. Для чого — даремно бився. Можливо, щось із тамплієрівських скарбів?

Жалкував, що не встиг сфотографувати або бодай перемалювати гравюри з тієї рукописної книги.

Так по-дурному втратити її міг тільки справжній недоумок!

Люблінський повернувся додому майже опівночі. Тиша в кімнатах та вимкнуте світло були ознакою того, що Наталя, вочевидь, заспокоїлася і вклалася спати.

Її дурне нервування та капризи часом ставали такими нестерпними, що Люблінський хотів одного: або самому піти кудись світ за очі, або щоб вона...

Вже у вітальні зрозумів: тиша в квартирі стає занадто неприємною, загрозливою. Зайшов до спальні — нікого. Ліжко застелене, наче Наталя і не вкладалася.

— Цього мені тільки бракувало!

Люблінський зайшов у тісну кухоньку, увімкнув світло. На столі лежала записка. Рівненьким вчительським почерком Наталі виведено на клапті обгорткового паперу: «Я — до батьків. В Москву. Прощай!».

* * *

Вранішня прохолода поступово змішувалася з гарячим сонячним промінням. Антон Люблінський натягнув на очі бриля. Придбав у якогось діда просто на вулиці. Так сонце не било в очі, краще малювалося. Радів, бо мазки на заґрунтованому полотні ставали рівніші, досконаліші...

На отій, зі стіжками сіна, навіть вдалося відтворити справжню гру світла і тіні... Сьогодні ж малював Кам’янецький замок. Безверхий, потовчений війною, але звеселілий.

Мав вихідний. Якщо не станеться ніякої НП, мабуть, вперше за все літо він зможе розслабитися та відпочити.

Після від’їзду Наталі до батьків у Москву він по перших порах відверто заганяв себе. Дзвонив. Слухавку завжди брала теща. Чемно вітався, просив покликати Наталю, але теща кожного разу відповідала, що Наталя не бажає з ним говорити. Теща грала вар’ята, він же просив Наталі переказати, аби повернулася до Кам’янця, бо вирушить по неї до Москви сам, та Наталина мати усякий раз незмінно відповідала: «Антоне, заспокойтеся, все втрясеться. І не думайте з цього приводу турбувати Олександра! В нього і так вистачає клопотів на роботі! Антоне, тільки не робіть ніяких дурниць! Чуєте, Антоне? Наталя побуде у нас трохи, погостює і сама повернеться».

Чисто дурів! Як це зрозуміти: побуде трохи? Побуде трохи у Москві? Покурвиться, походить по московських ресторанах та театрах, а потім повернеться до нього? Наче вона не його законна дружина, наче він порожнє місце...

Щоразу поривався зателефонувати Наталиному батькові, але спинявся, бо у голосі тещі вчувалося якась недомовленість, пересторога.

Якось несподівано для себе відчув бажання малювати.

Старшина Матвєєв вже наступного дня приніс йому мольберт та фарби. Казав, що виміняв на дві м’ясні консерви та хлібину у якоїсь кам’янецької пані антирадянської зовнішності.

Дурний він, Матвєєв! Не розуміє нічого!

Тим часом в душі радів, що так склалося і Наталя у Москві. Тут, у Кам’янці та околицях, ген аж до Збруча, робилося страшне. Тиждень тому застрелили у власній квартирі дружину майора НКДБ Протасова. Щоночі доходили звістки про повстанські загони, що безчинствували у селах на Збручі. Люди, не розбираючись, усіх називали бандерівцями. У Чорнокозинцях вбили агентку Марію Іваніхіну, яка працювала у тамтешній сільській школі вчителькою російської мови. Власне, чому ж бандерівці безчинствували? Майор Протасов гарно постарався для успішної колективізації в області. Та от парадокс: такий приємний, блакитноокий прихильник поезії Пушкіна — з виду і не скажеш, що своє звання отримав за виконання вироку над ворогами народу. Більше трьох тисяч... Товаришка Марія Іваніхіна теж немало націоналістів на той світ