Лариса Підгірна - Омбре. Над темрявою і світлом

дверей... Вночі комарі доїдають, сморід стоїть від болота... Але ж тобі байдуже! Ти вдома буваєш так рідко, що й не помічаєш того.

Люблінський зітхнув і відклав убік ножа та виделку.

— Я навіть приготувати путнього нічого не можу, бо на базарі ні сиру, ні молока, ні м’яса не купити... На твоїх пісних пайках жити чи як?

— Ну вибач, люба. Трофейний кав’яр скінчився ще у 45-му, — промовив Люблінський стомлено. — Та й салямі до Кам’янця не завозять. Всю минулу ніч разом із прикордонниками ловили селян, що пруться через Збруч на Тернопільщину по харчі. Кажуть, голодують. В навколишніх селах взагалі біда робиться, працювати у колгоспах не хочуть, ховають насіння... Я цим займаюся замість того, аби виконувати свою роботу, розумієш? Повертаюся додому в надії, що ти рада мене бачити, а тут — чергова істерика...

Наталя відчула, як її ліве око засіпалося. Стала перед Антоном, підперла руками боки.

— Якби мій батько знав, в яких умовах живе його єдина донька! Антоне, ну поясни мені, чому ти відмовляєшся від його допомоги?

— Бо я спроможний забезпечити свою сім’ю самотужки, Наталю. І годі про це, — відповів різко. — В тебе терпіння — нуль!

— А в тебе — мудрості, — відрубала, як завжди. — Самотужки... Ага, тішся! Дурень думкою багатіє. Та якби не мій батько, ти б і це капітанське звання ніколи не отримав!

— Ну от я й намагаюся довести нам обом, що вартий чогось і без сприяння твого батька.

Намагаючись залишатися спокійним, Люблінський підвівся з-за столу і підійшов до розгніваної дружини.

Наталя ображено відвернулася, сіла навпроти дзеркала спиною до Антона.

Тремтячими від гніву пальцями схопила паперову коробочку з пудрою, провела пуховкою по щоці.

— Твій АПОП дорожчий тобі за мене! — додала гнівно. — Я вже не розумію, чи ти справді там ще працюєш. Якісь селяни, колгоспи, горіхові насадження... Ти взагалі начальник контррозвідки авіаційного полку чи хто? Поясни мені, дурній! Яке ти маєш відношення до горіхових посадок по дорозі на Чемерівці?

— Пряме! — почула за спиною. — Безпосереднє маю відношення.

Вона розсміялася.

— То хоч горіхів додому привези, — може, перекладанця якого спечу!

Антон підхопив її, силоміць повернув до себе.

— Що з тобою коїться, Наталю? Ти наче вередлива дитина! Часом мені вривається терпець і я ледве стримую себе...

— А ти спробуй, вдар мене, — мо’, полегшає, — огризнулася вона.

— Наталю! — Антон стиснув зуби. Ця жінка таки випробовувала його терпіння.

— То що, буде з чого горіхові пляцки пекти? — в’їдливо перепитала вона.

— До чого тут горіхові пляцки? Це важливе стратегічне завдання: усю Хмельниччину засадити потрібно волоським горіхом. Це єдиний захист від американської розвідувальної авіації, — роздратовано відповів Антон. — Он вчора хлопці знову помічали білу смугу на небі. Інверсійний слід називається. Поки ми тут дурницями займаємося та заганяємо селян у колгоспи, ці американські гади удосконалюють свою авіацію, а ми перед ними наче голі. Усе — на долоні, всі стратегічні об’єкти...

Наталя трохи пом’якшала. Іноді вона переступала межу і потім вже соромилася своєї прискіпливості та примх. Але чим Антон кращий? Що зробив він, аби якось змінити ситуацію?

Інші он чоловіки встигають і на роботі, і вдома, і для сім’ї щось придбати... Тільки не капітан Люблінський! У нього цілодобова суцільна робота! Ніколи й автомата перезарядити!

Антон зітхнув, обійняв Наталку за плечі. Внутрішньо завжди відчував, коли вона перестає гніватися.

— Люба, я теж планував, що у Кам’янці матиму більше часу для тебе, для нас, але сама бачиш, як все обертається...

Вона намагалася не подавати виду.

— Антоне, знайди нам інше житло! Не можу жити у цій дірі! — проказала з надривом.

— Чим тобі не до вподоби наша квартира? — поцікавився Антон миролюбиво. — Поряд річка, чисте повітря, вид на фортецю... Та такій місцині позаздриш!

— Набридло! — відрізала Наталя. Хочу нормальну квартиру в центрі, біля інтелігентних людей... Хочу в театр, хочу жити! Жити хочу, Антоне!

— То, можливо, нарешті зважимося на дитину? — запитав обережно. — Ти матимеш чим зайнятися. Може, і дурні думки в голову не лізтимуть...

Картонна коробочка з пудрою влучила точнісінько в лоба. Не боляче, але принизливо. Пудра хмаринкою зависла в повітрі просто перед очима. Вдихнув, розічхався. Кинув поглядом на дзеркало — не обличчя, а біла театральна маска...

— Та пішов ти, Люблінський! Хай тобі грець! — з очей Наталі бризнули сльози. Схопила пляшечку з парфумами. Тими, що привезла ще з Фастова, столітньої давності.

Антон ледь устиг ухилитися. Плящина стукнула об вікно і з дзенькотом вилетіла на вулицю, залишивши у склі круглу дірку з тріщинами, схожими на сонячне проміння.

Йому урвався терпець. Вхопив рушник, взявся витирати обличчя. Ридання Наталі стало останньою краплиною.

— Якщо тобі так зі мною погано, їдь до батьків у Москву! Я не в змозі задовольняти твої безкінечні примхи, Наталю! — проказав суворо. — Кругом — біда, розруха, диверсанти щодня з-за Збруча лізуть, а ти наче сліпа, наче нічого не розумієш...