Дмитро Михайлович Кешеля - Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

— Тітко, не бійтеся, я плачу красні гроші! — почав той говгір[71] сунути мені цілу десятку.

— Я не за гроші боюся, — кажу я красному чоловікові. — Я боюся, што туйки дораз нам з кумою уже нішто буде пити. А пак чим грітися будеме на такому морозі?

Челядник із великим жальом відійшов від нас, а я вп'ять сунула Гітлєрці рубель. А та — мені погар! А пак я їй погар, а Гітлєрка мені рубель. І так тим єдинственним рублем дуже успішно торгуєме.

Знаєте, по якомусь часі кров нам у жилах зафунгувала, мислі у голові зафурчали, а в грудях стало так гаряче-любимо, як котам на мартовській шпацірці.[72] І од сьої радості, як заспіваєме на вшиток базар „Ой, Марічко, чічері, чічері…“ А далше схопили єдна другу за руки і вдарили ногами шіді-ріді-дана. Тутки підбігає до нас якась дуже повна паніка — точно велика начальниця, бо прокурена, як буджений шовдар, і пахне перегаром, як хімічна зброя. І як заверещить на нас грізним варошським голосом:

— Перестаньте безобразнічать, старухі, а то я щас міліцію позову!

— А для чого, паніко, кликати міліцію?! Ми вже і так всьо випили, так што сирохманам-міліціштам вже нішто пити! — заспокоюю я.

І помаленьку зібралися додому. Ішли змучені, нароблені, перемерзлі, але дуже щасливі. І як не радуватися: за єден рубель напилися, наїлися, натанцювалися, наспівалися!.. І майголовнішоє — тот рубель цілісіньким принесли додому!»

Фіскарошка вмовкає і з такою погордою дивиться на Соломона і Принцесу Едінбурзьку, ніби із власної ласки дарувала великодушно обом щонайменше по величезному маєтку і на літ зо двадцять продовжила їм життя.

— Но ти у мене, Марько, не жона, а ласка Божа, і розумна, як два австрійські цісарі, — мовить дід Соломон, дивлячись закохано на свою годувальницю.

— А…а…а…, свахо, та хто із вашими мозгами може мірятися, — каже Принцеса Едінбурзька, перемотуючи онучі, що вилізли із дірявих гумових калош. — Коби нам та вашу голову, то амеріцький презідент мав би за честь до нас кумоватися.

Слова Принцеси медом потекли по Фіскарошчиній душі, і вся вона аж спалахнула червоною хризантемою.

— Може вам, свахо, від мене якусь поміч треба, — мовила Фіскарошка. — Бо нигда не уповісте, як ся маєте.

— А, Марько, як ся маємо? Дуже бідували, було нам зле, мучилися… а потому, як нас до нитки обікрали, то тепер, Богу дякувати, маємося дуже добре, — задоволено відповіла Принцеса.

— Ой так, так, свашко, жебракове щастя вічно гріється за морями, а біда усе сидить у нього під порогом, — мовила повчально Фіскарошка.

— А ви, Марько, як жиєте? — поцікавилася Едінбурзька.

— Ми, свашко, у постоянних трудах! — гордо заявила баба. — Посадили море картоплі, то тепер лем то і робиме, што у поті чола обкопуєме, обкопуєме, обкопуєме… у поті чола…

— А давно вже обкопуєте?..

— Та ніт… штоби давно… завтра лем думаєме починати, — махнула легковажко рукою баба.

Тут Принцеса Едінбурзька, знявши із себе латаний-перелатаний кітель мадярського офіцера, почала прокашлюватись, дивлячись то на бабу, то на мене. Це був знак: Принцеса Едінбурзька має сказати Фіскарошці щось вельми важливе. Отже, я — небажаний свідок і маю вийти із хати. Що і роблю: встаю із ліжка і, не звертаючи ні на кого уваги, виходжу із хати.

На порозі, скинувши уверх руки, протягаюся, розминаюся, випускаю із рота останні позіхи. Далі сідаю на ганок і неквапом, по-газдівськи роздивляюся надовкола.

Той чоловік, що нарік наш присілок Небесі, мав бути із дуже зрячою душею і мудрим серцем. Бо, коли піднімешся із долини сюди і сядеш собі, приміром, так, як я тепер, бачиться, Богонько прихиляє небеса до тебе і огортає ними душу твою. І ніде у світі вони, небеса, не бувають такими добрими, по-дитячому довірливими, навіть відчутними на дотик, як над нашим присілком, а ще вірніше — над нашим обійстям.

Бачиться, ось вилізеш на грушу і своїм обличчям притулишся до лиця небесного. І почуєш із вуст небесних тиху дивовижну казку. І ти починаєш вивищуватися не тільки від того, що стоїш на вершині перед долиною, а ймовірніше від того, що, торкнувшись небес, ти відчуваєш, як у твоєму серці пробуджується птах… Ні!.. Ні!.. Ні!.. Не птах!.. Не птах!.. А вміння літати… Чи далека пам’ять про ті благословенні часи, коли ми, чисті і непорочні, літали просторами Всевишніми разом із ангелами. І були тоді такими щасливими, як ці весняні майські дерева, що квітучими багаттями палахкотять довкола нашого обійстя.

І тут із хліва поважно виходить тітка Маргарита. У правій руці, схилившись під тягарем, вона несе повнісіньке відро свіжого пухнастого молока. Я вдихаю його тонкий, схожий на запах персика, аромат. І якийсь теплий щем котиться мені до горла. Я відчуваю… відчуваю, але ще не усвідомлюю, що, Господи, тут на Небесі, час для мене ще такий світлий, ніжний і безтурботний, як новонароджене немовля. І пахне для мене цей час, як губи маленької дитинки — свіжим пухнастим молоком.

— Но што, неборе, збийвічу, дивишся? — запитує мене задля годиться тітка Маргарита і заходить до сіней.

— Ага, дивлюся, —