Рафаель Сабатіні - Одіссея капітана Блада

маневр. Якийсь час пірог не було видно за кораблями, та ось одна за одною, цього разу з озброєними піратами, вони знову з’явилися в полі зору, прямуючи просто до берега, туди, де темніли найгустіші зарості кущів. Адмірал не зводив з них очей, аж поки човни не зникли зовсім за густим листям.

Дон Міґель знову звернувся до офіцерів:

— Що це могло б означати, чотри б його взяли?

Ніхто йому не відповів, кожен так само, як і він, нічого не розумів. За хвилину чи дві дон Естебан, який не відривав очей від моря, смикнув дядька за рукав і, показавши рукою, вигукнув:

— Он вони, он!

Там, куди він показував, і справді з’явилися піроги. Вони поверталися до кораблів. Проте зараз у них, крім веслярів, не було нікого. Озброєні корсари лишилися на березі. Човни підійшли до кораблів і ще раз відвезли на Паломас свіжу партію піратів.

Нарешті один з іспанських офіцерів висловив своє припущення:

— Вони збираються атакувати нас із суші, спробують штурмувати форт.

— Правильно, — посміхнувся адмірал. — Я вже здогадався, що вони замислили. Коли Бог хоче когось покарати, він спершу позбавляє його розуму.

— Можливо, нам розпочати вилазку? — захвилювався Естебан.

— Вилазку? У таких хащах? Це буде тільки їм на користь. Ні, ні, ми чекатимемо тут, нехай атакують. Щойно вони нападуть, ми враз їх зітремо на порох.

Проте надвечір адмірал не мав уже тієї витримки й віри в перемогу. За цей час пірати шість разів доставляли на берег людей і, як він сам бачив у підзорну трубу, не менш ніж дюжину гармат.

Дону Міґелю було вже не до глузувань. Повернувшись до своїх офіцерів, він роздратовано зауважив:

— Хто той дурень, який сказав мені, що їх усього три сотні? Вони вже висадили на берег щонайменше вдвічі більше тих собак.

Він був вражений, проте яким було б його здивування, якби йому сказали правду: на березі Паломаса не було жодного пірата, жодної гармати. Обман удався. Дон Міґель не міг навіть здогадатися, що човни возили одних і тих самих пасажирів: їдучи на берег, вони сиділи й стояли, так щоб їх бачили всі, а повертаючись до кораблів, лежали на дні човнів, і здалеку здавалося, що човни повертаються порожніми.

Страх іспанської солдатні, що наростав перед неминучою кривавою сутичкою, став передаватися й адміралові. Іспанців лякала нічна атака з суші всіма силами піратів, бо до того ж у страшного Блада виявилося вдвічі більше людей, ніж вони сподівалися.

Смерком іспанці вдалися до того, на що саме й розраховував Блад, — вони перебудували свою оборону для відбиття так майстерно і тонко симульованої атаки. Крекчучи й потіючи, спонукувані прокляттям і й навіть батогами своїх офіцерів, стогнучи від натуги й обливаючись потом, солдати в несамовитій паніці поспішали повернути більшу кількість і більш потужні гармати в бік берега. Треба було встановити наново гармати й підготуватись до відбиття атаки, яка могла розпочатися з хвилини на хвилину з боку заростей.

Аж коли запала ніч, іспанці більш-менш підготувалися до зустрічі піратів. Чекаючи атаки, вони заклякли біля своїх гармат, смертельно налякані майбутньою навалою дияволів капітана Блада, про хоробрість і мужність яких складали легенди на морях Мейну.

А поки вони чекали нападу, ескадра капітана Блада під захистом темряви, скориставшись з відпливу, тихо знялася з якоря. Промірюючи глибину, чотири неосвітлених кораблі рушили до виходу в море. Капітан наказав спустити всі вітрила, залишивши тільки пофарбовані в чорний колір бушпритні, які забезпечували хід кораблям.

«Елізабет» і «Інфанта» йшли борт до борта. Тільки тоді, коли вони майже порівнялись із фортом, іспанці, поглинуті спостереженнями за сушею, помітили в темряві нечіткі обриси кораблів і почули хлюпотіння кільватерних струменів. У нічному небі розлігся лютий крик людського безсилля, крик, якого, мабуть, не чули з часу вавілонського стовпотворіння. Щоб іще більше посилити паніку серед розгублених іспанців, «Елізабет», у хвилини, коли швидкий відплив проносив її на гребені величезної хвилі, дала бортовий залп по форту.

Дон Міґель зрозумів, що його обдурено і жертва благополучно вислизнула з його рук, але як це сталося, ніяк не міг второпати. Оскаженівши від люті, він наказав повернути на старі місця щойно з великими труднощами зняті звідти гармати, а на ті немічні батареї, що тепер самі з усього могутнього, але безпорадного арсеналу охороняли прохід до моря, послав канонірів. Втративши ще кілька дорогоцінних хвилин, ці батареї нарешті відкрили вогонь.

Їм відповів приголомшливий залп з «Арабелли», яка в цю мить пропливала повз форт і вже піднімала вітрила. Очманілі іспанці побачили, як майнув її червоний корпус, осяяний спалахом залпу. Скрип фалів[18] потонув у гуркоті гармат, і «Арабелла» щезла, мов та примара.

Під прикриттям темряви, куди безладно і навмання стріляли малокаліберні іспанські гармати, кораблі, які відпливали, не дали більше жодного пострілу, щоб не виказати розгубленим і обдуреним іспанцям свого місцеположення.

Флоту Блада був нанесений незначний збиток. На той час, коли охоплені панікою іспанці оговталися і стали знову боєздатними, кораблі корсарів, підтримані сприятливим південним бризом, проминули вузький прохід і вийшли в море.

Дон Міґель д’Еспіноза, який лишився на острові, гірко переживав так безглуздо втрачену можливість помститись і обмірковував, як він звітуватиме перед верховною радою католицького короля про втечу Пітера Блада з Маракаїбо з двома двадцятигарматними іспанськими фрегатами, не кажучи вже про двісті п’ятдесят тисяч песо та всяку іншу здобич. Блад вислизнув, незважаючи на те, що в дона Міґеля було чотири галіони і добре озброєний форт, якими корсари були наглухо замкнуті в пастці..

«Борг» Пітера Блада непомірно виріс, і збуджений дон Міґель поклявся перед небом, хоч би там що, а стягнути цей «борг» сповна.

Проте збитки короля Іспанії не обмежились тільки цим. Увечері наступного дня в гирлі Венесуельської затоки, недалеко від берегів острова Аруба, ескадра Блада перехопила «Санто Ніньйо», який