Юрій Павлович Винничук - Весняні ігри в осінніх садах

— Батька в могилці?

— А що тут поганого? Я зробила б усе, щоб він тебе полюбив. Рукописи свої можеш теж сміливо нам передати, ми збережемо все до дрібниць і будемо перевидавати, перевидавати.. . Ой, щось я і справді розмріялась. А ти ж і не покінчиш самогубством.

— Чому так думаєш?

— У тебе нема на це жодних поважних причин.

— У мене депресія. Я не можу писати.

— Пхе! У мене стабільно двічі на рік депресняк. І то такий, що вити хочеться. Одного разу я навіть для цікавості перетяла собі жилу і дивилася, як скрапує кров. Це зачаровує. Мені здавалося, я б могла дивитися на це годинами. Замов мені ще текіли.

— Твій кавалер, по-моєму, психонув.

— Туди йому й дорога. Мудак. Завтра зателефонує. А в мене й так сьогодні зовсім не сексуальний настрій. А точніше, діловий — напевно, завтра діла й почнуться. Ненавиджу всі ці бабські розклади. Усе до найменших дрібниць ненавиджу. Я ненавиджу вишукану білизну. Ненавиджу косметику і парфуми. Ненавиджу нацицьники. Ненавиджу менструації. Ненавиджу бабські теревені. Ненавиджу своїх ровесниць, з якими не знаходжу спільної мови, бо вони або вискочили заміж, або перебувають у шаленій погоні за щастям. А я не вийшла і не перебуваю. Я з жахом думаю про те, що колись у мене з’являться зморшки, тіні під очима, і я змушена буду вдатися до косметики, пофарбувати волосся. Не кінчай самогубством. З ким я ще так душевно розслаблюся?

— Досить важливо мати когось протилежної статі, з ким не граєшся. Правда?

— Сам знаєш, що правда. Хоча інколи... ти тільки не сприйми це надтосерйозно... це інколи... в своїх еротичних мареннях я уявляю, як ти мене кохаєш... тобто я уявляю тебе на місці того, хто мене тієї миті кохає... і тоді в мене настає дуже класний оргазм...

— Твій гівнюк повернувся.

— О-о! І що він робить?

— Сів за столик і дивиться на нас.

— Зануда. Ну що ж, я почалапала до нього. Ти з кимось сьогодні кохаєшся? — Я кивнув. — Рівно опівночі я хочу кінчити разом з тобою. Обіцяєш?

— Постараюсь.

З

—Хочеш, я поведу тебе в одне таємниче місце? — спитав я Лесю, навіть не сумніваючись, що вона погодиться, вона ніколи ні від чого не відмовлялася. Навіть якби я запропонував їй спуститися в пекло, вона б поцікавилася лише, чи не варто їй прихопити теплого светрика і пару канапок.

Пертися на Погулянку затемна було, мабуть, дурною затією, в околиці острова жодного освітлення, можна потрапити у прикру ситуацію, якщо наше місце на острові вже кимось зайняте. На щастя, там не було жодної живої душі, гнітюча тиша панувала довкола, вітер ані не шелеснув у гіллі верб, хоча трохи далі в ліску крони дерев тривожно шуміли і зловісно поскрипували.

— Як тут гарно, — втішилася Леся, яка вміла тішитися життям як ніхто.

І знову ані сліду Грицька. Я подивився на мертву похмуру воду, і мені зробилося моторошно, ця вода, вочевидь, ховала якусь таємницю, щось причаїлося у її темних непривітних глибинах, і мене не покидало передчуття, що коли воно випірне, коли воно з’явиться переді мною, то буде останнє, що я побачу в цьому житті.

Лесі ані на грам не передався мій пригнічений настрій, вона щебетала, сміялася, тулила вербові коси до обличчя і звабливо стріляла очима. Ми вмостилися під вербою і пили вино, а потім я розповів їй ту саму історію, що й Ліді та В ірі. Мені хотілося почути її реакцію, бо реакція Віри додала мені ще більше смутку.

— Як цікаво, — сказала Леся, вислухавши мене, потім лягла на траву, заклала руки за голову, усміхнулася й додала: — Якби ти захотів... якби ти тільки цього захотів. ..я б, не роздумуючи, покінчила разом з тобою самогубством...

Я подивися на неї зі здивуванням: чесно кажучи, такого я від неї не чекав. Усі свої емоції вона настільки вміло приховувала, що в мене з’явилися сумніви, чи має вона взагалі якісь емоції, а тому її готовність піти за компанію з життя мене невимовно зворушила.

— А тобі не видається, що я вчинив непорядно, коли обдурив її? — спитав я.

— Ні. Інакше б ми не зустрілися, правда? — відказала вона настільки щиро, що я відчув: було щось таке в мені колись, вже безнадійно втрачене, щось таке, чим володіють діти, оте радісне і світле світовідчуття та розуміння триваючого моменту — тут і зараз, — яке вже ніколи не відновиться, але за яким я інколи тужитиму, а тому я без роздумів погодився:

— Правда.

— Ти ж її не кохав так, як мене.

— Ні. Я її взагалі не кохав. Тільки прагнув.

— А якби кохав?

— Тоді інша річ.

— Тоді б ти погодився померти разом із нею?

— Для цього принаймні мусила б бути якась поважна причина.

— А я б померла з тобою хоч зараз... просто так... від надміру щастя.

— Для чого ж тоді вмирати?

— Щоб зупинити мить. І зі страху, що наступна мить вже не буде така прекрасна.

О Господи! Мені стало на душі так важко, що я ледь не скрикнув: ну чому, чому я не можу покохати ту, що кохає мене понад життя, ту, що, ніколи не читавши «Фауста», сама дійшла до розуміння найчудовішого сенсу життя?! Чому я метаюся, мов загнаний вовк?! Що шукаю в пустелі часу, множачи прикрощі, смутки й жалі?! Я ступаю по душах і серцях, як по стерні, що цвіркає росою, долаю перепони, будую нові, вмираю і народжуюсь, в’яну й розквітаю, і все це — у пошуках втраченої піхви. Кожен із нас скидається на місяць, повернутий до оточуючих лише своїм світлим боком, а темний — залишається невидимим, недослідженим і