Юрій Павлович Винничук - Весняні ігри в осінніх садах

ночі». Чи не бажав би я написати книжку про його життя, спитав він, і я погодився. Книга буде називатися «Муха», повідомив я радісно. Ні-ні, заперечив він, ніхто не повинен навіть здогадуватися, про кого мова. Чому? Бо тоді йому гаплик. Гаразд, подумав я, а скільки ж тоді відміряно автору після виходу книжки? Проблема вирішилася сама собою — Муху застрелили в Празі.

Мені чудна була оця вся зграя примітивів, чий інтелектуальний рівень не піднявся вище від горили і які могли ота-ко смітити грошима, гуляючи на широку ногу, ні в чому собі не відмовляючи, адже їхні загравання до танцюристок часто були викликані однією-єдиною метою — подратувати свою супутницю, яка насправді була нічим не гірша, а може, й краща. Ця піна людського непотребу, розпаношілої галайс-три перебувала в постійному русі: одні ще замолоду відходили у кращий світ, інші з гонором займали їхнє місце тільки для того, аби за рік-два і собі опинитися на дні піщаного кар’єру чи під асфальтом. Зараз, пригадуючи собі їхні обличчя, я усвідомлюю, що тусувався з покійниками, нікого вже з них нема серед живих — від найбільшого крутелика до найменшого побігунчика — усі вони тлін і гумус, гумус і тлін.

Однак у той період мого життя, коли, перебуваючи у меланхолійному сум’ятті почуттів, я сахався самотніх вечорів і волів їх убивати у кнайпах, мене цікавили саме ці типи, в яких я спочатку викликав недовіру, які випитували про мене в адміністрації або в когось із авторитетів, а ті запевняли, що я «свій», але відтоді, як Олюсь звів мене з Мухою, я вже не міг сидіти за столиком самотою, мене запрошували до компанії, вгощали, обнімали і не крилися зі своїми балачками, повз мої вуха пролітали інколи страшні рег але вони не діймали мене, усі їхні голоси я сприймав як читання книжки. Вони й досі бринять у моїй пам’яті, голоси покійників, які говорили про смерть частіше, ніж про життя. А їхні кралі — довгоногі антилопи, фантастичні модельки... Де вони зараз? Окремі з них теж уже на тамтім світі — одні вкоротили собі віку наркотиками, інші потрапили під град куль за компанію, ще інших знищено, щоб не пашталакали. Кожного відвідувача клубу супроводжувала маєстатична пані Смерть, і рідко кому вдалося позбутися цього почесного ескорту.

2

Того вечора виступ Лесі закінчувався о десятій. Я не мав настрою до спілкування з бандитами і вирішив за краще пересидіти у «Вавілоні», а потім зайти по Лесю. Я примостився, як завше, в кутику, але довше як півгодини насолоджуватися самотою не вийшло — до мене підсіла Марта. Я, зрештою, не мав нічого проти, з Мартою я готовий гомоніти о будь-якій порі.

— Ти сама?

— Ні, я прийшла з одним гівнюком. Забудь про нього.

— Я відчуваю дупою, що назріває скандал.

— Звідки ти взяв?

— Якийсь тип з бичачим лобом не спускає з нас очей.

— Ти б бачив його, коли він спускає!

— Ти з ним спиш?

— У мене тимчасовий творчий штиль. На такі періоди я підбираю собі якогось...

— ...йобаря.

— Я дівчина вихована і таких слів не вживаю. Хіба що під час любощів.

— Але так виглядає, наче він тобою не на жарт захопився.

— Це його проблема. Замов мені текілу й цитрину.

— Ти будеш зі мною пити, а він — дивитиметься?

— Чому ти так переймаєшся якимсь нещасним... ну, ти сам знаєш... Я й так зробила йому ласку, що пішла з ним сюди. Він же ж чого мене потягнув до «Вавілону»? Щоб похвалитися перед знайомими: ось який бравий козак неприступну Марту захомутав!

— А-а, то ти навмисне вирішила використати мене, аби поставити його на місце? Це з твого боку не зовсім порядно.

— Не сміши. Ти знаєш, що я люблю з тобою посидіти за пляшкою.

Вона сипнула трішки солі на згин між великим і вказівним пальцями, лизнула, надпила текіли і закусила плястер-ком цитрини.

— Ти читала Малкольма Лаурі?

— Як ти вгадав?

— Він цей спосіб пиття текіли описав з та-аким смаком, з та-акими деталями, що я тільки й мріяв про текілу. Мені здавалося, що текіла — це щось неймовірно вишукане.

— І що?

— Коли попробував, то розчарувався. Звичайна самогонка з кактуса.

— Нічого ти не зрозумів. Текіла — це стиль життя.

— Вірю. Але то в Мексиці.

— Я собі Мексику можу зробити де захочу. Генію досить побачити листочок, щоб уявити дерево, казав Ґьоте. Мені досить ковтка текіли, щоб опинитися в Акапулько. Як твої любовні справи?

— Не жаліюся.

— Ти заспокоївся?

— Звичайно.

— Але щось тебе гнітить.

— Мене стали переслідувати суїцидні марева.

— Справді? Ніколи б не подумала, що ти на щось таке здатний. Хіба що в уяві. Я, зрештою, і сама колись про це думала. Іноді мені спадало на гадку, що одне тільки усвідомлення того, що я можу покінчити з життям будь-коли, тільки-но захочу, й утримувало мене при житті. Особливо коли батьки мене задовбали, щоб я виходила заміж, бо мій священний обов’язок — народити дитину. Цілком можливо, я ще дитину народжу, але заміж... До речі, як ти ставишся до того, щоб зробити мені симпатичного карапузика? З такими синіми очима, як у тебе.

— І так, щоб він ріс, не знаючи батька?

— Звичайно. Навіщо мені батько?

— А йому?

— І він обійдеться. Просто, якщо ти відмовишся, я народжу від якогось дебіла. Як он той.

— Якщо я таки відважуся на самогубство, я обов’язково тобі зателефоную, щоб залишити по собі ще один чудовий витвір.

— Це було б ідеально. Ми б приходили на твою могилку, я розповідала б йому про тебе...