Мирослав Іванович Дочинець - Криничар

дух, а тіло йде до упадку. Шість годин сну ‒ цього досить і для молодого, й для старого. Навіть соловей це знас. Як гадаєш: для кого щодня сходить сонце, для кого співають птиці?!»

І ми дочасно зустрічали сонце. Воно нам не являлося, зате збризкувало медом свого проміння листя липи. Ми тягнулися до тієї роси перстами і злизували її, як патоку. Струмені світанку вривалися в наш грот чистим вогнем. Ми пожадливо хапали їх ротами й п'яніли. То були вправи дихання, коли набираєш повне черево чистого воздуху, затримуєш його, аби наситити всі органи, а тоді звільна випускаєш через зуби, через ніс, вуха і очі. Так, щоб прочистити мозок і наповнити його живлющою небесною наснагою. Таке дихання відкрив собі в порятунок Стратон, син афінського вельможі Коррага. Від народження кволий і хворий на селезінку, покинутий зневіреними лікарями й друзями, він почав рятувати себе самосилом. Зробив маленький гімназій ‒ дахівку з піском, і став муштрувати себе тілесними вправами. Та позаяк сили не мав, то спочатку лише дихав на повні груди. І це дихання влило в нього міць і мужність. Мало, що здоров'я зміцніло, оте заняття захопило його неподільно. Він переміг не тільки свої хвороби, а й найсильніших борців Афін. Чотири рази поспіль вінчали його чоло лавровим вінком фаворита Олімпійських ігор.

Тепер і ми дихали, як Стратон.

«Plus vigila semper: ne somno deditus esto, ‒ видихав Гречин з воздухом якусь повчальну сентенцію. ‒ Більше не спи, аніж спи. А спиш ‒ не пересипляйся».

«Довге лежання ‒ всякої скверни пожива», ‒ доповнював завчене я.

Велике благо ‒ мовчання. Бо той, хто вміє розумно мовчати, бесідує з Богом. Але саме слово ‒ велика сила. Щоправда, тут більше важить, не скільки слів і які вони, а те, як їх підібрати, розмістити і як виголосити. Напучуючи мене в красномовстві, Гречин ніби вливав у мене новий стрій розмислення, новий сенс життя. Зі струнких і дзвінких, наче литих із бронзи, словесних рядів, вилущувалися істини, що ставали опорою, стовпцями для моєї хиткої свідомості.

«Сам собі не переч, із собою не будь у роздорі», ‒ зачинав Гречин нашу словесну гру.

«Поспішай до мене, але до себе ‒ насамперед», ‒ підхоплював я.

«Що йде на шкоду, позбудься того, хоч воно тобі й миле…»

«Най, коли прийде пора, над багатством глузд бере гору».

Я мав добру, незасмічену пам'ять і тряс наче з рукава почутими раніше від навчителя словомовками.

«Будь і твердим, і м'яким ‒ залежно, в якому ти ділі…»

«Мудрий (гріха тут нема) свої звичаї змінює часто».

Вже пізніше я розмислював над словами «вчитель» і «навчитель». Вони такі ж різні, як голод і ситість. Много тих, що беруться вчити, і мало таких, від яких навчаєшся. Він був моїм навчителем ‒ цей дивовижний чоловік, чийого імені я навіть не знаю.

«Інших люби, але так, щоб собі ж дорогим бути другом…»

«Хто став другом собі, той буде другом для всіх інших».

Плащі древніх мужів, суворих у гідності й простих у мудрості, свіжо шелестіли в нашій безрадісній кам'яній норі.

«Хвалять тебе ‒ сам собі суддею будь непідкупним…»

«Бог ‒ побіч тебе, з тобою, в тобі спостерігач усіх вчинків і сторож».

Наша врочиста перемовка звучала, як постріли, і здавалося, що стіни від того тремтять, а мережива павутини похитуються.

«Щастя всміхнулось тобі, а ти ‒ міркуй про нещастя…»

«Жити ‒ то наче у війську служити. Кроком нерівним ідуть початкове з кінцевим».

Мова, що спущена людям з небес для порозуміння, відкривала мені приховану мудрість слів. Неначе хтось із тих вершин підказував їх спорідненість. Як схоже звучали латиною слова «sapienter ‒ patienter» (розумно ‒ терпеливо); «opus ‒ onus» (діло ‒ тягар).

«Голим дитям привела тебе на світ мамка Природа…»

«Життя тягар неси терпеливо».

Бадьорі, пружні дистихи давнього роменського любомудра навіть згодом, на вітрах життьової юдолі, поверталися до мене вчасною радою, наче віднайдені позабуті золоті монети.

«Цінніш ‒ дешеве вважай, а цінне ‒ дешевим…»

«Так ні скупим тебе не назвуть, ані марнотратним».

Однаково може смакувати напій як із срібної кварти, так і з глиняної. Ставши заможним, я достосовуюсь до цих настанов, задовольняюся малим. Бо благодать ‒ у самообмеженні.

«Можеш зламати когось ‒ ламай терпеливістю краще…»

«Звичаїв много, а все ж-терпеливість вінчає чесноту».

Непомітно, ніби поковзом обертав Гречин віще слово й до наших із ним злигоднів.

«Що там задумує Бог, того жеребом ти не вивідуй: як із тобою Йому повестись ‒ без тебе Він знає… Видиш, що пересилять тебе, пережди терпеливо: над переможцем часто бере переможений гору… Духом кріпись, коли на суді ти скараний кривдно: втіха недовга в того, хто суддею здолав тебе кривдним…»

Наші судді порядкували на дворищі, ми чули їх уривчасте гулюкання. То шикувалася варта або підганялися арештанти на «провітрювання». Нас, злісних штрафників, на вигул не водили. Ми, крадькома відв'язавши ланці, міряли кроками свою комору. Гадалося, що я навіки забутий Богом і людьми. Та помилився. Одного гожого дня наші віконниці розчахнули нарозпір, наче припрошували до якогось видовища. Так воно й було. На осонні гурмилася челядь, офіцерство, жони з дітьми. Навпроти до сірої стіни ліпилися зотлілі арештантські свити, а в них тепліли ледве живі мощі.

«Зараз буде ціркус», ‒ сказав мій навчитель.

О, як я ненавиджу це слово! Та направду людський гвалт протяла бойова сурма, а її гук підхопили флояри, вітаючи піший хід псарів із псами і кінного чолового у парадній виправі, в якому я впізнав пана Лойка. Він похитувався в сідлі звільна, лінькувато, як чоловік, що давно знає собі ціну, і це вже його обтяжує. Воїнство гойкнуло якийсь клич, а жінки заплескали в долоні. Коли пікер проминав вежу, я втяг ніздрями воздух, але звичного принадного паху не вчув. Пахло псами. Пан Лойко втратив свій запах. А може, то і був його правдешній запах, не перебитий жіночими пахливками.

За розказом пси вклонилися зібранню, поклавши голови на передні лапи. Жони верескнули від подиву. Псів вивели за ворота. Пан Лойко попросив удвох паній хусточки і відніс їх до арештантів, запхав котримсь за пазухи. Випустили двох псів, підвели до паній, а тоді відпустили. Скаженими скоками скочили ті до стіни, безпомильно вгадуючи нещасників із прихованими платниками. Зубами й лабами рвали їм груди, видерли хустки й понесли в скривавлених писках панові Лойку. Той підняв шматини над головою й перепросив паній за вимушену шкоду. Як сатисфакцію, двоє інших песиків понесли