Любов Петрівна Пономаренко - Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість]

не йшла їм із думки. Старіші казали, що треба церковку ставити, хоч маленьку, як сито завбільшки, щоб там її душа заспокоїлася.

Але тут кинули укрупнення, лишилися від хутора повалені димарі та обгурені погреби. Один-єдиний колодязь у Клочків дивився в небо чорним оком глибини.

Хуторянам не дали в селі однієї вулиці. Голова сільради сказав: де буде місце, там і осядуть. Рудий Василь і Йван Онисович побудувалися на Запашці, Федір Неліпа і Петро Сергушко під горою, Кравченки — на Пісках, Любченко — на мочарах, а ми оселилися біля Удаю. Решта виїхали в далекі світи, до родичів і вже по тому їх ніхто ніколи не бачив. Хуторян недолюблювали за мовчазну, тиху вдачу, за те, що вони все вміли своїми руками, що трималися осторонь і дружби ні з ким не водили.

Вони важко приживалися на новому місці. Часом зустрічалися біля Нехворощі, соромилися одне одного, свого смутку і своєї неприкаяності, не дивилися одне одному в очі і пояснювали, що приїхали «одкопати калини» або «жінка послала лика надрати». Я бачила, як дядько Василь крадькома гатив греблю, коли прорвало ставок, а дядько Петро ліпив заліп на своєму глиняному хлівці, вкритому соломою. Той хлівець стояв ще років десять, відколи опустів хутір. Усе вже зрівняли з землею, а хлівець ховався за деревами та виглядав, коли дядько Петро приїде лісникувати. Дядько ховав туди коня від оводів, а сам ішов напитися з бурчака.

Колись я сиділа під яблунею, а він збігав з відром униз, ще не старий. Мабуть, дядькові на мить здалося, що на пагорбі стоїть хата, гуде вулик, мліє картоплиння проти сонця і наливаються груші-мушкатки. Він так весело біг, мовби за ним стояв цілий хутір, живий-живісінький.

На мене упав всесвітній смуток: бачила й переорані хати, і дядька під горою, який біг і наспівував. (То була тільки мить, він уявив, що хутір знову живий.) Мовби дві обрізані фотографії, приліплені одна до однієї. Тоді я вперше подумала, що людина, яка втратила свій перший дім, ніколи не буде по-справжньому щаслива.

Бо дім — то не лише гніздо, а точка, з якої ти бачиш Всесвіт і звідки Всесвіт сприймає тебе.

Ти такий на Землі, яким зростила ця перша хатина, засліплена золотом досвітнього сонця. Ти так ітимеш, як ішов твій перший годинник з круглим маятником, як з тобою гомоніли дерева крізь шибку, рано-навесні, викидаючи темно-червоні пуп’янки. Так будеш світитися, як світився твій перший сповиток, вибілений дощовою водою. Ти матимеш стільки сили, як ці стіни, що схиляються над колискою.

Тому треба берегти свою першу хату. Кожне житло щось залишає людині — мудрість і спокій, доброту і відданість. І кожному житлу людина залишає частинку себе.

Глава двадцята — український Ленінград

Другого ранку Савка вже сидів за столом поруч з огрядною жінкою, яка підливала йому чаю і підсувала грудковий цукор. Здавалося, він вперше пізнав, як це зустрічати ранок у теплій кімнаті. Він намагався брати меншу грудку, а рука сама тяглася до більшої. Його вчили змалку приховувати почуття, нотаріус не гладив по голові, а мати любила крадькома. Біля відкритих дверець грубки вона тримала його на колінах, цілувала нагріту полум'ям голову і притискала до грудей, мовби хотіла, щоб він запам’ятав назавжди її любов.

Савка був загартований, на прихильність людей, з якими зустрічався, особливо не розраховував. Розуміння йому вистачало.

Але він здорожився, стомився від чужих і так хворобливо тужив за домом, що часом зривався з місця і біг з-перед людських очей. Це відчуття було з ним усе життя. Він завжди пам’ятав, звідки він і де його рідний поріг.

Жінку звали Горпина Матвіївна, вона теж була родом з Полтавщини, а до Ленінграда переїхала ще до війни, — там служив її чоловік. Горпина Матвіївна пережила блокаду, показувала Савці, по якому шматочку хліба їм давали на день. З присвистом дихаючи через непомірну повноту, жінка дивилася за вікно і весь час розповідала про бомбардування, про те, як ховала хлібну картку, а потім забувала, де її поклала, і довго розпачливо шукала. Говорила вона без інтонації, як говорять про те, що вже вицвіло на сторінках пам’яті. При цьому відламувала по крихті хліба і жувала її, дивлячись за вікно, де ливма лив дощ, розбиваючи решту снігу. На її обличчі раз по раз прослизали сліди не згаслої насолоди — вона смакувала хліб.

— А ти звідки будеш? — вже втретє розпитувала Савку одне й те ж.

— Я з Ніжина, може, чули таке місто?

— Ах, да, Ніжин, Ніжин.

— А скільки тобі років, шістнадцять, вісімнадцять?

— П’ятнадцять. Метрику показати? — схопився з місця і став шарити по кишенях.

— Немає в тебе метрики, — просвистала Горпина Матвіївна. — Можеш не вихвачуватися.

Вона завсміхалася, куточки губів піднялися вгору, як у справжнього веселуна.

Савка нахилився і промовчав. Було чути, як по шибці шурхотить дощ із снігом. Запала мовчанка. За якусь хвилину Горпина Матвіївна знову розповідала йому про блокаду.

— У нас був кіт Мурзик, дебелий, чорний, днями сидів на підвіконні і виглядав мене з роботи. Одного разу я забула сховати хліб, залишила на столі денну пайку. Згадала вже, як ішла з роботи, думаю, з’їв і забувся про скибку. Приходжу, — хліб не торканий, а Мурзик сидить на стільці, невідривно дивиться на шматок і плаче. Можеш уявити?

Кімната Горпини Матвіївни виходила вікнами на Макіївський майдан, там метушилися якісь люди, зупинялися машини. Видно було величний собор, що куполами упирався в небо. Хлопцеві захотілося там побувати. Він хотів побачити і Смольний, і Дворцову площу, й Петрів палац, і Ермітаж, і Марсове поле. Про Ленінград йому розповідали різні люди, з якими зустрічався в дорозі, а тепер це місто, схоже на Всесвіт, було перед його очима.

По той бік у невеликому приміщенні з перекошеними дверима розмістився магазин з написом «Булочная». Савці захотілося пересікти майдан і зайти в той магазин. Він навіть уявив, як на полицях розкладені рядами рум’яні сайки, і як вони свіжо пахнуть. За час свого мандрування він навчився приробляти: міг би запропонувати розчистити сходи і біля сходів. Його думки перервала Горпина Матвіївна:

— Саво, учись говорити по-російськи. Коли ми сюди приїхали, я перше-наперше навчилася по-їхньому спілкуватися. Щоб народ тебе прийняв, ти повинен прийняти мову цього народу, розумієш?

Він не чекав од старої заплилої жиром тітки такої настанови.

Хлопець тут же згадав, як учорашня знайома з білою косою говорила йому про Україну, про те, що його земля приїхала до Ленінграду разом з ним. Всі намагаються повчати. Він