Брати Капранови - Приворотне зілля

- вимахував склянкою оповідач, - такого не може бути! Я їй кажу: відпусти мене. А вона сміється. Ти уявляєш?!

Микола Пилипович уявляв, як Тетяна сміється і що при цьому робиться в душі чоловіка. Так, парторгові можна було лише поспівчувати.

- Я вже і просив, на коліна ставав і погрожував - нічого не допомага.

- А одробить? - продемонстрував майор свою обізнаність у питанні. - Єслі з попом.

- Яке там! - гірко засміявся парторг. - У нашого батюшки у самого дружина відьма. Я ж тобі цю історію розповідав.

- Так ето про нього? - здивувався Микола Пилипович, згадавши цю історію про священика, відьму і справжній сексуальний сюжет відомого «Вія». Тоді вони тільки-но познайомилися з парторгом.

- Аякже! Я ж її знаю, Палажку, як облуплену, вона з нашого села, і він тоді у нас служив, а потім церкву закрили, так сюди перевели, бо тутешній піп допився до білої гарячки… Е-е! - Парторг налив з сулії останню склянку для майора, а решту просто випив з горла.

Горілка сьогодні його не брала, чого не можна було сказати про Миколу Пилиповича. Він взагалі у тутешніх історіях трохи заблукав, а після такої розповіді, то просто втратив орієнтири, і навіть головна мета зустрічі відійшла на другий план. Майор перекладав у голові почуте і порівнював його з почутим раніше. Так, у них тут все дуже складно. Навіть піп виявляється завербований, ну тобто не завербований, а співпрацює з цими… Дід Юхим один чого вартий. Баба Кабачиха теж з ним на пару, хоч і не любить старого. Заздрить, певно. Взагалі село те іще. Справжнє кодло. Правильно їх сюди прислали на розвідку. Цікаво, як керівництво довідалося, що саме сюди треба? Не можна ж сказати, що посилали навздогад буряків. Значить, інформація була. А чи то в нас у кожному селі таке діється? Парторг оно нащо вже видатний ідеолог, так і то вляпався по саме нікуди. Приворожила його клята баба, Юхимова дочка. І як голову морочила, байки розповідала, прикидалася фольклористкою, а сама оно чим займається. «Правильно, - подумав раптом майор, - на ній все сходиться. На Тетяні Юхимівні, чорт би її забрав».

Парторг продовжувати щось скиглити про своє нерозділене почуття, а Микола Пилипович уже знав, що робити.

- Слухай, - поплескав він співрозмовника по коліну. - Хочеш, ми все зараз вияснимо?

- Що? - не зрозумів той.

- Все. Она нам все скаже, пойн яв? Ми її щас візьмемо за барки, і куди она дінеться. А не поможе - дєда приведем. Тода вже точно заспіває. Як птічка заспіває. - Він п’яно, але самовпевнено посміхнувся.

Парторг уже теж трохи гальмував, тому не зразу зрозумів, про що йдеться.

- Хто заспіває?

- Тетяна твоя. От прямо зараз ідьом до неї.

Парторг підвів очі і уважно подивився на Миколу Пилиповича, немовби вивчаючи. Той самовпевнено посміхався, розуміючи, що справив потрібне враження.

- Прямо зараз? - перепитав парторг, не зводячи очей зі співрозмовника.

- Зараз-зараз, - покивав той. - Ми єй очну цю… вставку сдєлаєм, пойняв?

Парторг деякий час продовжував вивчати Миколу Пилиповича, а тоді раптом посміхнувся і легко, наче нічого не пив, підвівся з лави.

- Ходім, - сказав він і, покрутивши в руках сулію, раптом розмахнувся та кинув її об бетонний постамент.

Пляшка вибухнула, неначе маленька граната, і обсипала пам’ятник друбними друзками.

- Ходім! - повторив сільський ідеолог.

Від такого напору Микола Пилипович трохи розгубився, але теж звівся на рівні. Щоправда, не так впевнено, бо після доброї горілки координація була вже не та.

Парторг підхопив колегу під руку і допоміг втриматися.

- Спасибі. - Микола Пилипович подивився на порожній гранчак у руці. Спершу він думав повторити подвиг парторга, гацнувши ним об землю, але потім пожалів безневинну посудину і заховав до кишені піджака.

- Готов! - сказав він впевнено.

Співрозмовники рішуче рушили вперед під наглядом повного купальського місяця в небі.

Який п’яний не був Микола Пилипович, але швидко зрозумів, що прямують вони не зовсім туди, а коли парторг раптом зупинився біля своєї хвіртки, підозри втілилися у певність.

- Куда ти? - уперся в його плече майор.

Той відчинив хвіртку і зробив запрошувальний жест рукою.

- Ти ж хотів Тетяну?

- Ну.

- Ну то й заходь… Цить, Сірко! - крикнув він на собацюру, що забрехав від буди.

Микола Пилипович на хвилинку замислився, але так нічого і не вигадав, а тому невпевнено рушив вперед. Господар чимчикував за спиною. Двері в хату виявилися за сільським звичаєм незамкненими, і це на щастя, бо інакше Микола Пилипович обов’язково розбив би об них лоба.

- Заходь, - запросив парторг, вмикаючи світло.

Акуратно зачинивши двері за спиною розгубленого гостя, він пройшов уперед, до кімнати і за хвилину загримів чимось, вочевидь нишпорячи у жіночому господарстві.

Микола Пилипович розгублено постояв посеред сіней. У хаті, певно, було порожньо, тому що ніхто не обізвався на доволі гучні нічні відвідини, та й узагалі жоден звук, крім тих, що продукував господар, не долинав з кімнати.

- Заходь-заходь, - голосно покликав господар, ще раз підтверджуючи, що його родина відсутня.

«Цікаво, де вони всі поділися?» - майнуло в голові у майора, коли він переступив поріг кімнати.

Перше, що кинулося в очі у жовтому світлі лампочки, була велика піч. Біля неї і стояв господар, тримаючи в руці горщик та пучок трави, а в другій чомусь швабру.

- Ти чого?

- Знімай взуття, - наказав парторг.

- Ти чого ето? - майор зупинився.

- Ну, ти ж хотів Тетяну, очну ставку хотів.

- Ну.

- Ну то зараз і буде тобі очна ставка. Роззувайся! - гримнув він і владно схопив Миколу Пилиповича за руку.

Це, звичайно, було повним неподобством, але майор підкорився владному рухові. Він настільки розгубився від випитого, почутого і побаченого, що навіть заперечувати як слід не міг.

Аби зняти туфлі, довелося однією рукою спертися на піч. Цим і скористався спритний господар. Він відставив швабру, глечик і, розділивши пучок трави на два, поліз за пазуху своєму гостеві. Той і отямитись не встиг, як один із пучків опинився під правою пахвою. А вправні руки парторга уже пішли далі.

Микола Пилипович рефлекторно смикнувся.

- Ой, що це? - Господар у своїх мандрах наштовхнувся на пістолета в кишені.

- Не твоє дєло! - грубо відштовхнув його майор.

- Зброя? - здивувався парторг. - Зброю треба залишити. Зі зброєю не можна.

- Не твоє дєло! - Микола Пилипович скинув туфлі зі шкарпетками і лишився босяка. - Дальше что?

- Не можна зброю, - тихо повторив парторг, але майор