Всеволод Зіновійович Нестайко - Чарівний талісман (збірник)

секунди розширюються, а від тепла звужуються

— По-моєму я в-же п-починаю п-переохолоджуватися, — мовив Лесик

– І я т-теж, — сказав Жора.

Хто з них перший стукнув у двері, сказати важко. А може, вони стукнули водночас, таке буває.

У всякому разі за мить після першого стуку вони вже гатили у залізні двері в чотири кулаки їм здавалося, що від їхнього грюкоту здригається вся школа Але то їм тільки здавалося

Коли вони на хвилину припинили свій грюкіт і прислухалися, у школі стояла така сама тиша, як і до того. Чи то двері були такі масивні, чи то кулаки їхні такі слабосилі…

Вони загрюкали з новою енергією

Важко сказати, скільки вони гатили кулаками в двері, але нарешті кулаки заболіли так, що треба було дати їм перепочинок.

Хлопці знову прислухалися. І раптом почули тихі голоси

— Спитай ти, — казав один

— Ні, ти! У тебе голос дужчий, — казав другий

Жора і Лесик вигукнули одночасно, в один голос.

Тільки Лесик гукнув:

— Алло!

А Жора:

— Одчиніть!

І ці два вигуки злилися в один:

— Алодчилоніть!

— А ви хто? — тоненько спитали з-за дверей.

— Ви злодії?

І знову Лесик і Жора вигукнули воднораз Тільки тепер одне й те саме:

— Та ви що?! Які злодії?

— А хто ж? — спитали з-за дверей. — На горище через дах тільки злодії можуть залізти. От ми зараз міліцію викличемо

Цього ще бракувало!

Голоси були такі тоненькі, що важко було визначити — хлопці то чи дівчатка. Все-таки, мабуть, дівчатка

— Дівчатка! — загукав Лесик. — Не треба міліції Ми з п'ятого «Б».

— А ми не дівчатка! — ображено залунало з-за дверей. — Ми Гоша і Антоша З третього «А». З подовженого дня

— Вас коли-небудь виганяли з класу? — спитав Жора

— Виганяли, — гордо відповів чи то Гоша, чи то Антоша

— От і нас вигнали, — загукав Лесик. — То будьте ж людьми. Допоможіть. Знайдіть десь ключа.

— А як ви потрапили на замкнене горище? — прискіпливо спитав котрийсь із хлопців

— Було відчинено, а потім Федя замкнув, — чесно признався Жора

Третьокласники за дверима про щось зашепотілися. Потім котрийсь сказав:

— Почекайте Ми зараз

Запанувала тиша

Лесик і Жора вже померзли так, що тремтіли як осиковий лист.

І знову холодні хвилини тяглися неймовірно довго. Аж раптом почувся тупіт багатьох ніг, галас, і крізь той галас пролунав дзвінкий веселий вигук Агашкіна:

— Чилдрени! Ви тут? Ви живі?

Довелося відгукнутися

Потім хлопці почули стурбований голос Маргарити Михайлівни:

— Хлопчики! Не хвилюйтеся! Не хвилюйтеся! Вже побігли до завгоспа по ключ Скоро вас одімкнуть Це ж треба! Це треба таке вигадати!

Виявляється, що третьокласники Гоша й Антоша не придумали нічого кращого, як побігти у п'ятий «Б» просто на урок і з порога загукати: «А ваших учнів, яких ви з класу вигнали, завгосп на горищі замкнув!»

І Маргарита Михайлівна, певна річ, перелякалась і разом з усім класом кинулася на четвертий поверх

Тут задзвонив дзвоник, і гамору стало ще більше.

А коли нарешті прийшов Федя і, лаючись, одімкнув двері й сині від холоду Лесик та Жора з'явилися на східцях, що вели з горища, вони одразу ж зупинилися як укопані Весь коридор і всі сходи були запруджені учнями і вчителями Наче то не вигнані з класу шестикласники виходили з горища, а космонавти спускалися по трапу після космічного польоту.

Про дисциплінарні стягнення говорити нічого. Було все, що буває в таких випадках, — і записи у щоденнику, і розмови в учительській, і зниження оцінок за поведінку

Але кілька днів Лесик і Жора були героями на всю школу Учні молодших класів дивилися на них, роззявивши роти. А незнайомі старшокласники показували пальцями Що ж до однокласників — то й говорити нічого. Агашкін позирав на них із неприхованою заздрістю, Леся Чорнобривець і Аліна Гончарук — із загадковою цікавістю, а трійця — з одвертаю ворожістю. Коли хлопці розповіли про стару стінгазету, знайдену на горищі, всіх це дуже схвилювало, а Слава Коваленко сказав:

— Треба було б зайнятися цим. По лінії червоних слідопитів…

Розділ XIII,

у якому пригоди в первісному світі продовжуються Яма. Погоня «Хлопці!.. Та ви що?» Знову погоня. «Неправда! До чого тут Агашкін?»

…Лежимо ми, значить, на галявині, дрижаки хапаємо, переохолоджуємося

Відчуваю, ще трохи — й буде мені фініш, кінець Ні, більше не можу!

— Агашкін, — шепочу, — вставаймо й тікаймо

— Давай, — киває він Але перший не підхоплюється. Чекає Бо першому, ясно, ризикованіше Хто перший підхопиться, на того першого і стрибне шаблезубий із хащі

«Ех, — думаю, — нема мого Жори. Жора б неодмінно перший підхопився» Я ж тебе знаю. Ти такий…

Ну, добре-добре, не роби з себе великого скромника. Слухай далі

«Ну, — думаю, — коли нема Жори, мушу я Агашкіна не дочекаєшся» Хекнув я, підхопився Агашкін за мною І рвонули ми у хащі. Біжимо, ніг під собою не чуємо. Я перший Агашкін за мною

Не знаю, як я відчув небезпеку. То, мабуть, ноги в мене такі розумні До голови ще не дійшло, а ноги враз стали як укопані на самісінькому краю глибочезного ямиська.

Агашкін із розгону трохи мене туди не штовхнув. Я аж присів, щоб не впасти.

Дивимося, а на дні ямиська трійця наших знайомих мавп — Довгий, Злюкін і Малявка.

Метушаться, стрибають, а вискочити не можуть. Стіни ямиська стрімкі й голі, нема за що вхопитися. І всі троє жалібно так по-мавпячому: «У-у… У-у… У-у…»

Мабуть, тікаючи від шаблезубого, вгналися зопалу і тепер ні туди ні сюди

Звідки взялася у лісі та яма — хто його зна Може, то первісні мисливці для мамонта викопали Або для ведмедя печерного Навіть картина ж така є в Історичному музеї — мамонт у ямі лежить, а первісні мисливці в нього каміння жбурляють.

Що б там не було, а факт лишався фактом — перед нами яма, а в ямі трійця. І так вони жалібно уукають, так безпомічно підстрибують!

Перезирнулися ми з Агашкіним Бачу в очах його сумнів. Та й мені самому в серці щось ворухнулося Все-таки однокласники. Хоч і мавпи.

А що робити? Як їх звідти витягти? Яма глибочезна, метрів п'ять, а то й шість. Руку не простягнеш.

Ех, коли б ти був — щось би придумав Ти ж у нас на це майстер, технічний геній. А ми з Агашкіним — я черевик, він другий. Два чоботи пара

Позітхали ми, позітхали край ями, аж чуємо — у хащах якийсь підозрілий рух

Ну, думаєм, усе!