Філіп Пулман - Магічний ніж

Вождь щось сказав, Лі відповів англійською. Перепробувавши з півдесятка мов, вони нарешті знайшли таку, якою обидва могли досить вільно спілкуватися.

— Моє шанування тобі та твоєму племені, — промовив Лі. — У мене є курильна трава, не надто гарна, але для мене честь запропонувати її тобі.

Вождь вдячно кивнув, і одна з його дружин узяла в Лі пакунок, котрий той дістав із торби.

— Я шукаю чоловіка на ім'я Груман, — сказав Лі. — Я чув, що твоє плем'я прийняло його до своїх лав. Можливо, ви знаєте його під іншим ім'ям, але він європеєць.

— Ми чекали на тебе, — відповів вождь.

Інші мешканці села, що зібрались у кволих сонячних променях на багнистому майданчику посеред будинків, не розуміли бесіди, але побачили задоволення, що з'явилося на обличчі вождя. Лі та його деймон відчули полегшення. Вождь кілька разів кивнув.

— Ми сподівалися, що ти таки з'явишся тут, — повторив він. — Ти прийшов, аби відвезти доктора Грумана до іншого світу.

Брови Лі злетіли догори, але він лише відповів:

— Як скажеш, вождю. Він тут?

— Іди за мною, — мовив вождь.

Інші мешканці селища шанобливо розступилися. Знаючи, що Гестеру дуже не подобається багнюка, Лі взяв його на руки, завдав на плечі торбу та пішов за вождем лісовою стежкою. Десь на відстані десяти польотів стріли від селища, на галявині серед високих модрин, він побачив шкіряну ярангу.

Вождь зупинився біля входу. Яранга була прикрашена іклами вепра та рогами лося й північного оленя, але це були не просто мисливські трофеї — вони були обвішані сухими квітами та охайно переплетені сосновими гілочками. Судячи з усього, вони являли собою предмети для якогось ритуалу.

— Розмовляй із ним шанобливо, — тихо попередив вождь Лі Скоресбі. — Він шаман, і в нього болить серце.

Раптом Лі відчув, як по його спині пробігли мурашки, а Гестер у нього на руках напружився — вони побачили, що весь цей час за ними спостерігали. З-посеред сушених квітів та соснових гілок на них дивилося яскраво-жовте око. Це був деймон; побачивши, що Лі дивиться на нього, він повернув голову, обережно взяв у міцний дзьоб соснову гілочку та ніби завісив нею отвір.

Вождь щось голосно сказав своєю мовою. Лі нібито почув ім'я, котре вже знав від мисливця на тюленів — Джопарі. За мить шкіряна завіса на вході до яранги відгорнулася.

На порозі стояв худорлявий чоловік із палаючими очима, одягнений у шкури та хутро. Його чорне волосся вже почало сивіти, а на його кулаку сидів деймон-яструб та сердито дивився на прибульців.

Вождь тричі вклонився та пішов геть, залишивши Лі наодинці з шаманом-академіком, котрого він так давно шукав.

— Докторе Груман, — звернувся він до чоловіка, — мене звати Лі Скоресбі. Я родом із Техаса, за фахом аеронавт. Якщо ви запросите мене увійти та погодитеся поговорити зі мною, я розповім, що привело мене сюди. Я ж не помилився — ви доктор Станіслав Груман із Берлінської академії?

— Так, — відповів шаман. — Кажете, ви з Техаса? Вітри довго несли вас сюди з вашої батьківщини, пане Скоресбі.

— Нині у світі дмуть вельми дивовижні вітри, сер.

— Справді так. Сьогодні доволі тепло. У моїй яранзі с лава, і якщо ви допоможете мені винести її назовні, ми можемо посидіти та поговорити на сонці. У мене є кава, тож, якщо бажаєте, я зварю її.

— Це дуже мило з вашого боку, сер, — відповів Лі та самотужки виніс дерев'яну лаву. Тим часом Груман пішов до печі та розлив гарячий напій у два жерстяні кухля. Його вимова здалася Лі не німецькою, а чисто англійською — директор обсерваторії мав рацію.

Коли вони всілися (Гестер незворушно сидів поруч із Лі, а великий яструб круглими очима дивився на сонце), аеронавт розпочав свою розповідь. Він повідомив Грумана про зустріч у Трольсанді із Джоном Фаа, владарем циган, розповів, як вони найняли ведмедя Йорика Бернісона та дісталися Больвангара, як врятували Ліру та інших дітей, і передав співрозмовникові те, що почув від Ліри та Серафіни Пеккала, коли вони летіли на повітряній кулі до Свольбарда.

— Бачите, докторе Груман, з того, як це описала дівчинка, мені здалося, що лорд Ізраель наче виставляв напоказ перед ученими ту відрізану голову в брилі криги й так налякав їх, що вони не стали роздивлятися її зблизька. Саме це навело мене на думку, що ви, ймовірно, залишаєтеся серед живих. Сер, без сумніву, ви володієте широкими знаннями з даного предмета. Вас добре знають на всьому арктичному узбережжі — я чув, що ви просвердлили собі череп, що об'єктами ваших досліджень були то океанське дно, то Північне сяйво, що десять чи дванадцять років тому ви з'явилися наче нізвідки, і все це було вельми цікаво. Проте, докторе Груман, мене привела сюди не просто цікавість — мене тривожить доля дівчинки. Я думаю, вона відіграє важливу роль у долях усього цього світу, і такої самої думки дотримуються відьми. Якщо ви знаєте щось про неї та про те, що наразі відбувається, я хотів би, щоб ви повідомили це мені. Як я вже казав, щось підказує мені, що ви можете мені допомогти, і саме тому я тут. Але, якщо я не помиляюся, вождь племені сказав, що я прийшов сюди, аби відвезти вас до іншого світу. Може, я неправильно його зрозумів? І ще одне запитання: що це за ім'я, яким він назвав вас? Це племінне ім'я чи, може, якийсь магічний титул?

Груман посміхнувся:

— Він назвав мене моїм власним ім'ям — мене звати Джон Пері. Так, ви прийшли, щоб відвезти мене до іншого світу. А щодо того, що привело вас сюди, я гадаю, ця річ знаходиться тут.

З цими словами він розкрив долоню, і Лі побачив щось таке, що вкрай збентежило його. Він дивився на перстень із срібла та бірюзи, бачив візерунок, характерний для індіанців племені навахо, він навіть знав, що він колись належав його матері, знав його вагу та гладкість каменя, знав, що те місце, де від каменя відколовся шматочок, ювелір трохи прикрив виступом срібла — багато років тому, коли він був ще хлопчиком та жив серед порослих полином прерій своєї батьківщини, його пальці безліч разів пробігали по цьому персню.

Лі відчув, що стоїть на ногах. Гестер прищулив вуха та тремтів. Яструб невідомо як устиг опинитися між Лі та Груманом — мабуть, він захищав шамана, але Лі й не збирався нападати на нього. Відчуваючи себе знову дитиною, він тремтячим голосом спитав:

— Де ви це взяли?