Джером Клапка Джером - Троє у човні (якщо не рахувати собаки)

і підхопили пісню: Гарріс тремтячим від переживань голосом заводив, а ми з Джорджем підспівували за ним:

Ой, очі-очі, чорні дівочі,

За що страждати змусили ви?

Чи ж не кохав я вас літньої ночі,

Чи ж…

Тут ми не втрималися. У тому пригніченому стані, в якому ми перебували, витерпіти ту непередавану чуттєвість Джорджевого супроводу було неможливо, Гарріс розплакався, як мале дитя, а собака так завив, що я аж злякався, щоб у нього, бува, не розірвалося серце чи не вискочила щелепа.

Джордж хотів перейти до наступного куплету. Йому здавалося, що коли він краще налаштується на мелодію і виконуватиме її не так вимушено, вона не буде такою тужливою. Однак більшість була проти такого експерименту.

Робити більше було нічого, і ми лягли спати, точніше, роздяглись і три чи чотири години пролежали на дні човна, перевертаючись із боку на бік. Зрештою, нам таки вдалося задрімати до п'ятої ранку, потім ми піднялися і поснідали.

Наступний день був таким самим, як і попередній. Дощ не переставав лити, і, загорнувшись у свої дощовики під парусиною, ми помалу пливли вниз за течією.

Хтось із нас — не пам'ятаю, хто, але мені здається, що це був я — спробував було знову завести мову про циганські дурниці, ніби ми діти природи і повинні насолоджуватися дощем, але нічого з того не вийшло. Пісенька «Як же ж не люблю я дощу» до болю виразно описувала стан кожного з нас, тож співати її не було жодної необхідності.

Єдине, в чому ми були одностайні, — це те, що хай там як, а ми доведемо справу до кінця. Ми вирішили впродовж двох тижнів насолоджуватися мандрівкою річкою, і ми будемо нею насолоджуватися впродовж двох тижнів. Навіть якщо нам доведеться померти! — звичайно, це засмутить наших друзів та близьких, але тут уже нічого не вдієш. Ми відчували, що поступитися погоді при нашому кліматі означало б створити надзвичайно небезпечний прецедент.

— Лишилось якихось два дні, — сказав Гарріс, — а ми молоді і сильні. Тож, може, все й обійдеться.

Десь близько четвертої ми почали обговорювати, що будемо робити увечері. На той час ми саме пройшли Горинг і вирішили гребти до Пенгборна, щоб там і заночувати.

— Ще один веселенький вечір, — пробурчав Джордж.

Ми сиділи і роздумували, що робитимемо. До Пенгборна ми мали б дістатися десь біля п'ятої. Пообідаємо — буде, скажімо, пів на сьому. Потім, поки лягати спати, можемо або прогулятися селом під дощем, або посидіти у якійсь напівосвітленій пивничці і почитати який-небудь журнал.

— В «Альгамбрі» було б, напевно, веселіше, — промовив Гарріс, насмілившись висунути голову з-під парусини, щоб поглянути на небо.

— А потім можна було б повечеряти в…*** (Досить пристойний невеличкий придорожній ресторан неподалік ***. Я не знаю, де б іще так смачно готували легкі французькі обіди і вечері. А крім того, там лише за три шилінги і шість пенсів можна замовити пляшку чудового вина. Але я не такий уже йолоп, щоб рекламувати це місце. — Авт.) — мимохіть додав я.

— Я навіть дещо жалкую, що ми вирішили не розлучатися з човном, — сказав Гарріс. На якусь мить між нами запанувала тиша.

— Якби ми не хотіли приректи себе на неминучу смерть у цьому клятому старому кориті, — додав Джордж, оглядаючи човен сповненим злоби поглядом, — вартувало б нагадати, що десь по п'ятій, наскільки я знаю, від Пенгборна відходить потяг. На ньому ми могли б дістатися до Лондона, перехопили б по відбивній і ще встигли б заглянути в той заклад, про який ти говориш.

Усі замовкли. Ми дивилися одне на одного, і, здавалося, кожен бачив на обличчях інших свої недобрі думки та наміри. Мовчки ми витягли валізу і оглянули її. Ми подивилися на річку: довкола — жодної живої душі!

Двадцять хвилин потому можна було спостерігати, як три фігури у супроводі збентеженого пса, крадучись, пробиралися від пристані біля готелю «Лебідь» до залізничної станції. Їхній одяг, що не вирізнявся ні чистотою, ані вишуканістю, складався з чорних шкіряних черевиків — брудних, прогулянкових фланелевих костюмів — надзвичайно брудних, рудих фетрових капелюхів — пом'ятих, дощовиків — промоклих наскрізь і парасольок.

У Пенгборні нам довелося обдурити човняра. Ми не подали вигляду, що втікаємо від дощу, і доручили йому приглядати за човном і всім, що в ньому було, попросивши приготувати його для нас на наступний ранок на дев'яту годину, коли ми повернемось. Якщо ж трапиться щось непередбачуване і ми не зможемо повернутись, ми йому напишемо.

До Педдингтонського вокзалу ми дісталися о сьомій і одразу ж вирушили до ресторану, про який я розповідав, дещо перехопили і, залишивши Монморенсі та замовивши на пів на одинадцяту вечерю, пішли до Лестер-скверу.

В «Альгамбрі» ми були об'єктом загальної уваги. Коли ми підійшли до каси, нам досить грубо сказали, що ми запізнилися на півгодини, і скерували нас до входу з боку Касл-Стріт.

Хоча це було нелегко, але нам все ж таки вдалося переконати касира в тому, що ми не всесвітньо відомі акробати з Гімалайських гір, і він, отримавши гроші, дозволив нам увійти.

Всередині ми досягли ще більшого успіху. Усі з захопленням дивилися на наші засмаглі обличчя і досить виразний одяг. Крім нас довкола не існувало нічого.

Це було неперевершено!

Після першої дії ми вийшли і повернулися до ресторану, де на нас вже чекала наша вечеря.

Мушу визнати, від тієї вечері я отримав масу задоволення. Впродовж десяти днів ми перебивалися переважно холодним м'ясом, пирогами та хлібом з варенням. Це була невишукана і поживна їжа, але в ній не було нічого захопливого. Аромат бургундського вина, запах французького соусу, вигляд чистих серветок і продовгуватих буханців, немов довгоочікувані гості, стукалися в наші душі.

Деякий час уся наша увага була прикута тільки до їжі. Виструнчившись і схопивши ножі й виделки, ми мовчки напихалися нею і запивали великими ковтками вина. Але згодом ми відкинулись на спинки стільців і, не поспішаючи, безтурботно продовжували нашу трапезу. Серветки попадали на підлогу, ми простягли під столом ноги і знайшли час, щоб критичним поглядом оцінити закіптюжену стелю, якої раніше не помічали.

Ми відсунули келихи і відчули себе сповненими доброти, задуми і прощення.

Потім Гарріс, який сидів біля вікна, відхилив фіранку і виглянув на вулицю.

У темноті виблискувала волога бруківка, тьмяно мерехтіли при кожному подуві вітру ліхтарі, безперестанку пострибували у калюжах краплі дощу, вода, збігаючи жолобами, стікалася до водостічних канав. Зігнувшись під своїми парасольками, поспішали наскрізь промоклі перехожі, а жінки високо