Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

так умовляв, що зрештою герцог здався, мовляв, нехай вже буде так, тільки додав, що це дурість — лишатися в місті, коли лікар точить на них зуб.

А король відповів:

— Та плювати на того лікаря! Яке нам до нього діло? Всі ці дурні в містечку тримають руку за нас! А дурнів у будь-якому місті більше, ніж розумних.

І вони знову зібрались було спускатися вниз. Герцог сказав:

— Не знаю, чи надійно ми сховали гроші. Місце ненадійне.

Тут я зрадів. Я ж уже почав думати, що нічого так і не дізнаюсь, навіть зачіпки не отримаю. Король запитав:

— Це ж чому?

— Тому що Мері Джейн тепер буде в жалобі; може, вона звелить негритянці, яка прибирає в кімнатах, скласти весь цей яскравий одяг до скрині й заховати кудись подалі. То як ви думаєте, невже негритянка побачить гроші й не поцупить їх?

— Так, голова у вас працює добре, — каже король і починає нишпорити за завісою, буквально за два кроки від того місця, де я стою.

Я притиснувся до стіни і завмер, а сам тремчу, як заячий хвіст: уявляю, що вони скажуть, коли мене спіймають! Треба придумати, що мені робити, коли попадусь. Але не встиг я додумати цю думку і до половини, як король знайшов мішок із грішми; йому навіть у голову не прийшло, що я тут стою. Вони взяли мішок із золотом і запхнули його у дірку в солом’яному матраці, який лежав під периною; заштовхали його глибоко в солому і вирішили, що тепер усе гаразд, бо негритянка збиває одну лише перину, а матрац перевертає двічі на рік, не частіше, тому тепер із грошима нічого не станеться, ніхто їх не вкраде.

Ну, а я вирішив інакше. Щойно король із герцогом спустилися сходами, як я витягнув мішок, навпомацки дістався до своєї комірчини і заховав його там, доки не випаде нагода переховати в інше, надійніше місце. Я вирішив, що найліпше буде заховати десь у дворі, бо король із герцогом, щойно помітять зникнення, передусім перевернуть весь дім. Це я добре розумів. Потім я влігся не роздягаючись, тільки заснути все одно не міг — так мені хотілося завершити цю справу. Незабаром чую: король із герцогом знову піднімаються сходами. Я миттю скочив із ліжка і зачаївся на сходах, які вели на горище, — подивитись, що буде далі. Але нічого не було.

Я почекав і, коли нічні звуки затихли, а ранкові ще не починалися, підхопивши мішок золота, помаленьку спустився на перший поверх.

Розділ XXVII

Я підкрався до дверей і прислухався: обидва хропіли. Тоді я навшпиньки рушив далі й благополучно спустився вниз. Ніде не було чути жодного звука. Я зазирнув із-за прочинених дверей до їдальні й побачив, що всі, хто мав чатувати біля домовини, міцно сплять, сидячи на своїх стільцях. Двері до вітальні, де лежав покійний, були відчинені, й у обох кімнатах горіло по свічці. Я пройшов повз прочинені двері; бачу — у вітальні нікого нема, крім тіла Пітера, і я пішов далі, але парадні двері виявилися зачиненими, й ключа в замку не було. Раптом чую: хтось спускається сходами просто в мене за спиною. Я кинувся до вітальні, озирнувся на всі боки, бачу, — нема де сховати гроші, хіба що в домовині. Кришка трохи зсунулась, виднілось обличчя покійного, вкрите мокрою ганчіркою, і саван. Я запхав мішок із грошима в домовину під кришку, трохи нижче від схрещених рук, і такі вони були холодні, що аж мурашки в мене по спині побігли, а потім вискочив із кімнати й заховався за дверима.

Це була Мері Джейн. Вона тихенько підійшла до домовини, опустилася на коліна й почала дивитися на небіжчика, тоді піднесла хустинку до очей, і я зрозумів, що вона плаче, хоча не чув жодного схлипу, а вона стояла до мене спиною. Я вибрався з-за дверей, а коли проходив повз їдальню, дай, думаю, гляну, чи не помітив мене хтось із тих, хто має сидіти біля покійного; зазирнув у щілину, але все було спокійно. Вони навіть не поворухнулися.

Я прошмигнув нагору і влігся в ліжко, почуваючись досить кепсько, бо після всіх цих клопотів та ризику все вийшло не так, як я думав. Ну, кажу собі, якщо гроші лишаться там, де вони є, це ще куди не йшло; як тільки ми від’їдемо миль на сотню-дві вниз по ріці, я напишу Мері Джейн, вона відкопає покійника і забере золото собі; але ж так, певно, не буде, а буде так, що гроші знайдуть, коли забиватимуть кришку. І вийде, що гроші знову забере король, а іншої такої нагоди, певно, і не вдасться дочекатися, щоб він ще раз дав їх поцупити. Мені, зрозуміло, дуже хотілося спуститися вниз і знову взяти їх звідти, але я не посмів: за вікном з кожною хвилиною дедалі більше світліло, незабаром заворушаться всі ті, хто мав чатувати при домовині, дивись, ще й мене спіймають — спіймають із шістьма тисячами в руках, а мене ж ніхто не просив піклуватися про ці гроші. Ні, кажу собі, не хочеться мені, щоб так приплели до цієї справи.

Коли я спустився вниз, двері до вітальні були зачинені й усі чужі вже пішли. Залишилися тільки свої, вдова Бартлі та наша компанія. Я пильно дивився, — може, помічу по обличчях, чи не сталося чогось особливого, — але нічого не розібрав.

Десь опівдні прийшов трунар зі своїм помічником; вони поставили домовину посеред кімнати на двох стільцях, а решту стільців розставили рядами, і ще мусили позичити в сусідів, тому і в вітальні, і в їдальні, і в передпокої — всюди було багато стільців. Я помітив, що кришка домовини лежить так само, як учора, але не насмілився зазирнути під неї, бо ж довкола було повно людей.

Потім почали сходитися запрошені, й знову обидва шахраї разом із дівчатами всілися в передньому ряду, біля узголів’я домовини, і десь із півгодини люди вервечкою повільно проходили повз домовину й дивилися на покійного, а дехто витирав сльозу; і все було дуже тихо й урочисто, тільки дівчата та обидва пройдисвіти прикладали хустинки до очей і, нахиливши голови, тихенько схлипували. Було зовсім тихо, чулося тільки шаркання ніг по підлозі та шмаркання, — бо на похоронах завжди шмаркаються частіше, ніж де б то не було, хіба що в церкві.

Коли в будинок набилося повно народу, трунар у чорних рукавичках, такий весь м’який і ввічливий, оглянув усе навколо,