Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

рухаючись нечутно, наче кіт, і щось поправляючи наостанок, щоб усе було до ладу, чинно та благородно. Він нічого не говорив: розводив гостей по місцях, кудись втискував тих, хто запізнився, розсував натовп, щоб дали пройти, і все це кивками та жестами, без жодного слова. Потім він став на своє місце біля стіни. Я зроду не бачив такої тихої, непомітної та вкрадливої людини, а посміхався він не частіше, ніж копчений окіст.

Вони позичили в когось фісгармонію, дуже розладнану, і, коли все вже було готово, якась молода жінка сіла і заграла на ній; інструмент хрипів і вищав, та ще й усі заспівали хором, — мені здається, добре було одному лише Пітеру. Тоді преподобний містер Гобсон перейшов до справи — повільно й урочисто почав виголошувати промову; та щойно він почав, як у підвалі почувся страшенний виск, просто нечуваний; це виявився всього лише один пес, але галас він здійняв нестерпний і гавкав безперестану, аж пастору довелося замовкнути та чекати, стоячи біля труни, — нічого не було чути, навіть свої думки. Всім було дуже незручно, ніхто не знав, як поводитись. Але довготелесий трунар оговтався найперший і кивнув пастору, немовби сказав: «Не турбуйтесь, я все владнаю». Він почав пробиратися попід стіною до виходу, весь згорбившись, так що над головами людей виднілися лише його плечі. Доки він пробирався, шум та гавкіт наростали; зрештою, обійшовши кімнату, трунар подався до підвалу. Секунди за дві ми почули сильний удар, собака оглушливо завив ще раз чи двічі, і все затихло — запала мертва тиша, і пастор продовжив свою урочисту промову з того самого місця, на якому зупинився. За кілька хвилин повернувся трунар, і знову його плечі втискувалися в стіну; він обійшов три стіни кімнати, тоді випростався, прикрив рота рукою і, витягнувши шию, хрипким шепотом повідомив пастору через голови натовпу: «Він спіймав пацюка!» Після цього він знову зігнувся й попід стіною пробрався на своє місце. Помітно було, що всім це принесло чимале задоволення — кожному кортіло знати, що ж там таке відбулося. Такі дрібнички людині нічого не коштують, але саме такими дрібничками і завойовується всезагальна повага і любов. Нікого іншого в місті так не поважали та не любили, як цього трунаря.

Промова пастора була гарна, але надто довга та нудна; а там і король туди ж подався: взяв слово і, як завжди, почав городити всілякі дурниці; а тоді трунар почав підкрадатися до домовини з викруткою, щоб пригвинтити кришку. Я сидів, наче на голках, і не зводив з нього очей. А він навіть не зазирнув до труни — просто безшумно насунув кришку і міцно її прикрутив. На тому все й закінчилося! Так я і не дізнався, там гроші чи їх там немає. А що, думаю, якщо їх хтось потихеньку поцупив? Звідки мені знати — писати тепер Мері Джейн чи ні? Раптом вона його відкопає, а грошей не знайде, що вона тоді про мене подумає? Ну його к бісовій мамі, думаю, бо ще почнуть полювати за мною та посадять у тюрму; краще вже мені тримати язика за зубами і нічого їй не писати; все тепер страшенно заплуталось — я хотів зробити як краще, а вийшло в сто разів гірше; нащо я взагалі вліз у цю справу, щоб їй провалитися!

Пітера поховали, ми повернулись додому, і я знову почав спостерігати, чи не побачу чогось по обличчях, — ніяк не міг втриматись і заспокоїтись теж не міг. Але по обличчях нічого не було помітно.

Увечері король ходив по гостях і всіх утішав, і до всіх нав’язувався зі своєю дружбою; а між іншим натякав, що його паства там, у Англії, вже зачекалася, тому він мусить поспішати: владнати всі справи з майном і їхати додому. Він дуже шкодував, що доводиться так поспішати, і всі його нові приятелі теж шкодували. Вони хотіли б якось його затримати, але не знали, як це можна влаштувати. Він, звісно, говорив, нібито вони з Вільямом збираються взяти сиріт із собою до Англії, й усі сусіди були дуже раді, бо дівчатка будуть із ріднею й добре влаштовані; дівчата теж були задоволені й так цьому раділи, що навіть забули про всі свої нещастя, — тільки одне й говорили: нехай дядечко усе швиденько влаштовує, а вони збиратимуться. Бідолашки були такі задоволені й щасливі, що в мене серце розривалося, коли я дивився на те, як їх заплутують і обманюють. Але я не бачив жодної змоги якось утрутитись і щось змінити.

Щоб я на місці провалися, якщо король миттю не віддав і будинок, і негрів на продаж із аукціону — через два дні після поховання. Але хто хотів, той міг купити й раніше, приватно. І ось на другий день після похорону, десь до полудня, радість дівчаток уперше була затьмарена. Прийшло двійко торгівців неграми, і король уклав оборудку за гарні гроші, продавши їм негрів з оплатою за чеком у триденний термін, — все, як годиться. Так що торгівці відвезли двох синів уверх по ріці, в Мемфіс, а їхню матір — униз по ріці, в Новий Орлеан. Я думав, що і в бідолашних дівчаток, і в негрів серце розірветься від горя; вони так плакали і так обнімалися, що я і сам засмутився, на них дивлячись. Дівчатка говорили, що їм навіть не снилося, що сім’ю можна розділити і продали кудись далеко, а не тут-таки, в місті. Ніколи не забуду, як нещасні дівчатка й ці негри обнімали один одного і плакали, все це так і стоїть у мене перед очима; певно, я б не витримав, не мовчав би і виклав усе, що знаю про наших шахраїв, якби не був упевнений, що продаж визнають недійсним і негри за тиждень-другий повернуться додому.

Цей продаж наробив у місті багато шуму; більшість була рішуче налаштована проти: говорили, що це ганьба — розлучати матір із дітьми. Нашим пройдисвітам це добряче підірвало репутацію, але старий дурень усе гнув свою лінію, хоча герцог і намагався його напоумити (той, видно, добряче перепудився).

Наступного дня був аукціон. Уранці, щойно розвидніло, король із герцогом піднялися до мене на горище і розбудили; і з одного лише їх вигляду я одразу здогадався, що пахне смаленим. Король запитав:

— Ти був у моїй кімнаті позавчора ввечері?

— Ні, ваша величносте. (Я завжди його так називав, якщо нікого чужого не було).

— А вчора ввечері ти там був?

— Ні, ваша величносте.

— Тільки гляди ж мені —