Люсі Мод Монтгомері - Енн у Домі Мрії

не пробачу собі цього, Леслі». Але я попросила, щоб він не журився, бо він робив те, що йому здавалося слушним. Він завжди так добре до мене ставився — мені тяжко було бачити, як він картає себе.

— А Дік… тобто Джордж? Його пам’ять цілком відновилася?

— Так. Хоча, звісно, є багато дрібних деталей, яких він досі не пригадав, але він згадує і їх — щодня дедалі більше. Після похорону Діка він пішов прогулятися. Він мав із собою Дікові гроші й годинник, хотів привезти їх мені разом із моїм листом. Він визнає, що був у заїзді, куди часто ходять мореплавці… і пам’ятає, як пив… а більше нічого. Енн, я ніколи не забуду тієї миті, коли він згадав своє ім’я. Я завважила, як він на мене дивиться — свідомо, проте здивовано — і запитала: «Ти впізнаєш мене, Діку?» А він відповів: «Я ніколи вас не бачив. Хто ви? І мене звуть не Дік. Я Джордж Мур, а Дік учора помер від жовтої лихоманки. Де я? Що зі мною сталося?» Я… Енн, я зомліла. І відтоді мені здається, наче я уві сні.

— Ти скоро звикнеш до нового порядку речей. Леслі, ти молода, у тебе все життя попереду — стільки прекрасних, щасливих років.

— Можливо, невдовзі я здатна буду сприймати це саме так. А зараз я надто втомлена й байдужа, щоб думати про майбутнє. І… і… Енн, мені самотньо. Мені бракує Діка. Хіба не дивно? Виходить, я справді любила сердешного Діка… Джорджа… любила, як безпорадне дитя, що в усьому від мене залежить. Я ніколи не зізналася б у цьому навіть собі… мені було соромно. Я ж так ненавиділа й зневажала Діка, доки він пішов у те плавання. Коли мені сказали, що капітан Джим везе його додому, я думала, що всі ті самі почуття оживуть у моєму серці. Але цього не сталося… хоча, згадуючи колишнього Діка, я відчувала й колишню ненависть. Та відколи він повернувся, мені було його тільки жаль, і це ятрило й мучило мене. Я гадала, що причина цього в травмі, яка змінила та скалічила його. Але тепер я думаю, так сталося тому, що переді мною була зовсім інша людина. Карло це знав. Так, Енн, — Карло це знав. Я завжди дивувалася, що Карло не впізнав Діка, адже собаки зазвичай такі віддані. Але він знав, що то був не його господар, хоча ніхто з людей нічого не збагнув. Розумієш, я ніколи доти не бачила Джорджа Мура. Тепер я згадую, як Дік одного разу прохопився, що в Новій Шотландії має кузена, з яким вони схожі, мов близнюки — але я швидко це забула й так чи так не надала б цьому факту великого значення. Я ніколи не замислювалася, що це міг бути й не Дік. Усі зміни в ньому здавалися наслідком травми. О, той квітневий вечір, коли Гілберт сказав, що Дікові можна допомогти!.. Енн, я ніколи його не забуду. Мені здавалося, що колись я була ув’язнена в жахливій клітці, де зазнала страшних тортур… а тоді дверцята відчинилися і я змогла вибратися назовні. Я ще була прикута до клітки, але вже не була в ній. І того вечора я відчула, як чиясь безжальна рука тягне мене назад — щоб знову катувати, навіть страшніше, ніж досі. Я не винуватила Гілберта — він чинив правильно. І він був дуже добрий до мене — сказав, що, коли з огляду на значні витрати й непевні результати лікування я вважатиму за краще не робити операції, він цілком зрозуміє таке моє рішення. Але я знала, що повинна зробити… і не могла себе змусити. Цілу ніч я ходила кімнатами, як навісна, змушуючи себе поглянути в обличчя неминучому… і не могла… думала, що не можу. А вранці я стиснула зуби й вирішила, що нічого не робитиму. Мерзенне рішення, я знаю. І якби я вчинила так, це стало б мені справедливою карою за зіпсованість. Увесь день я трималася цього рішення. По обіді мені довелося піти до крамниці в Глені. Дік того дня був спокійний і млявий, тож я лишила його самого. Мене довгенько не було, і, певно, Дік занудьгував без мене. Йому було самотньо. І коли я повернулася, він кинувся мені назустріч, як дитя, з такою радісною усмішкою. І знаєш, Енн, чомусь тоді я й здалася. Цієї усмішки на його нещаснім безтямнім обличчі я просто не могла бачити. У мене було відчуття, ніби я відмовляю дитині в змозі вирости й розвинутися. Я знала, що мушу дати йому шанс, байдуже, до яких наслідків це призведе. І я пішла до Гілберта й сказала йому, що згодна. Енн, усі ті тижні до мого від’їзду ти, мабуть, уважала, що я гніваюся на тебе. Я не хотіла цього… але думати могла хіба про те, що мушу зробити, а все й усі довкола були для мене, мов тіні.

— Я знаю, Леслі… я розумію. Але тепер усе позаду — ланцюг розірвано й клітки немає.

— Клітки немає, — неуважно повторила Леслі, тонкими засмаглими пальцями пестячи ніжні стебла трави. — Але… здається, що нічого іншого також немає. Ти пам’ятаєш, що я сказала тобі про свою маячню тоді… увечері на дюнах. Мабуть, швидко покінчити із цим нікому не вдається. А дехто, вочевидь, назавжди залишається дурним. А бути такою… такою дурепою боляче — наче собакою на ланцюгу.

— Усе буде інакше, коли минеться втома й розгубленість, — мовила Енн, котра, знала те, чого не відала Леслі, воліла не марнувати слова співчуття.

Леслі поклала свою розкішну золоту голівку на коліно Енн.

— Так чи так, а в мене є ти, — відказала вона. — Життя не може бути порожнім, коли маєш такого друга. Енн, погладь мене по голові, як маленьку… наче я — твоя крихітна доня. І, доки трішки відступила моя насторожена впертість, дозволь мені сказати, чим стали для мене ти й твоя дружба від того найпершого вечора на прибережних скелях.

Розділ 34

КОРАБЕЛЬ МРІЇ ЗАХОДИТЬ У ГАВАНЬ

Якось уранці, коли над розбурханою вітром затокою здіймалося золоте сонце, один знесилений лелека із Країни Вечірніх Зірок пролетів понад грядою піщаних дюн у Чотирьох Вітрах. Під крилом він дбайливо тримав нетутешню, сонну маленьку істоту. Лелека був утомлений і сумовито роззирався довкруж. Він був певен, що місце призначення зовсім близько, проте ще не бачив його. Великий білий маяк на відножині гори із червоного пісковику мав свої переваги,