Люсі Мод Монтгомері - Енн у Домі Мрії

ми всі подумали, що Дік страшенно змінився — став такий гладкий і незграбний. Та ми вважали це наслідком травми, що він зазнав — і, безсумнівно, так воно й було, бо, як я вже сказала, Джордж і собі ніколи не був гладкий. І ніяк інакше збагнути ми теж не могли, бо йому ж геть-чисто пам’ять відбило. Не дивно, що ми так усі вважали. Але це казна-що. Леслі збавила найкращі роки життя на догляд за тим, хто й права жодного на це не мав. Хай вони згинуть, ті чоловіки! Байдуже, що вони роблять — це завжди не те, що треба. І хай ким вони виявляються — завжди це хтось, ким їм бути не слід. Як вони мене дратують!

— Гілберт і капітан Джим — чоловіки, і завдяки їм правда нарешті відкрилася, — заперечила Енн.

— Мушу визнати, це так, — неохоче кивнула панна Корнелія. — Я перепрошую, що нападалась на лікаря Блайта. Уперше в житті мені соромно за слова, що я наговорила чоловікові. Утім, не знаю, чи скажу я йому про це. Мабуть, усе ж, він муситиме просто прийняти це як належне. Яке ж то благо, Енн, рибонько, що Господь відповідає не на всі наші молитви. Увесь цей час я ревно молилася, щоб операція Дікові не помогла. Звісно, я не просила цього так відверто. Але ця думка була присутня в мене постійно, і я певна, що Господь знав про неї.

— Він відповів на ваше істинне прохання. Адже насправді ви хотіли, щоб Леслі не опинилася в тяжчих лабетах. Боюся, потай я сама плекала надію, що лікування не буде успішне, і тепер соромлюся цього.

— А як сама Леслі приймає те, що сталося?

— Вона ошелешена. Здається, Леслі, як і ми, ще не збагнула всього цілком. Вона пише: «Енн, усе це для мене — мов дивний сон». Це єдині її слова про себе саму.

— Бідолашне дитя! Мабуть, кожен в’язень, звільнившись від своїх кайданів, іще довго почувається без них розгубленим і неприкаяним. Але знаєте, Енн, що я думаю невідступно — як щодо Оуена Форда? Нам відомо, що Леслі була закохана в нього. Ви не припускали, що й він також міг закохатися в неї?

— Так… одного разу припускала, — визнала Енн, відчуваючи, що може сказати це.

— Я не мала жодних підстав уважати так, але тепер мені здається, що це, найімовірніше, правда. Енн, рибонько, бачить Бог, я не звідниця і зневажаю всіх, хто пхає носа в такі справи. Але на вашому місці, якби я писала цьому Форду, то згадала б мимохідь і про те, що тут відбулося. Ось як учинила б я.

— Авжеж я згадаю про це, — стримано відказала Енн. Чомусь їй не хотілося обговорювати цю тему з панною Корнелією. Та все ж вона мусила визнати, що достоту ця сама думка зринала й у неї, відколи вона почула, що Леслі вільна, хоч вона нізащо не осквернила б її, промовивши вголос і вбравши в звичайні, буденні слова.

— Звісно, рибонько, із цим не варто квапитись. Але Дік Мур уже тринадцять років як мертвий, а Леслі й так змарнувала на нього достатньо часу. Ми просто подивимося, як воно вийде. Що ж до Джорджа Мура, котрий узяв і, як типовий чоловік, ожив саме тоді, коли всі думали, що він давно помер, то мені його шкода. Боюся, він тепер собі ніде не знайде місця.

— Він іще молодий і, коли цілком одужає, то, певне, зможе якось влаштуватися в житті. Сердешний чоловік — він, мабуть, дуже дивно почувається. Вочевидь, усіх цих тринадцяти років просто не існує в його пам’яті.

Розділ 33

ЛЕСЛІ ПОВЕРТАЄТЬСЯ

Два тижні потому Леслі Мур сама повернулася до сірого будинку понад струмком, де минуло стільки гірких літ її життя. У червневих сутінках вона прослизнула крізь поля до маленького Дому Мрії й білою примарою постала в духмяному саду перед Енн.

— Леслі! — скрикнула вражена Енн. — Звідки ти взялася? Ми й не знали, що ти приїздиш. Чому ти не написала? Ми зустріли б тебе.

— Чомусь я не могла писати, Енн. Так дивно було намагатися все пояснити в листі, за допомогою пера й чорнила. І я хотіла повернутися спокійно й непомітно.

Енн обійняла свою подругу й поцілувала. Леслі відповіла їй сердечним цілунком. Бліда й утомлена, вона тихо зітхнула, сівши на траву побіля великої клумби з нарцисами, що мерехтіли, мов золотаві зірки в тьмяному, сріблистому вечірньому тумані.

— Ти повернулася сама?

— Так. Сестра Джорджа Мура приїхала в Монреаль і забрала його до себе. Сердешний — йому так сумно було зі мною прощатися, хоча спершу, коли пам’ять щойно повернулася до нього, я була йому зовсім чужою людиною. Та він дуже прикипів до мене за ті найперші важкі дні, коли ніяк не міг усвідомити, що Дік помер не вчора, як він гадав. Це було дуже тяжко. Я допомагала йому, як могла. Коли приїхала його сестра, йому трохи полегшало, бо він був переконаний, що лиш недавно бачив її востаннє. На щастя, вона не дуже змінилася, і це теж йому допомогло.

— Ох, Леслі, це так незбагненно дивно. Здається, ніхто з нас досі ще цього не осягнув.

— Я не осягнула. Коли годину тому я зайшла до свого будинку, мені здалося, що це тільки сон… і що Дік десь тут, зі своєю дитячою усмішкою, як то було стільки років. Енн, я нічого не відчуваю — ані радості, ні смутку… нічогісінько. Це так, наче щось було видерто з мого життя й після нього лишилася чорна, моторошна порожнеча. Мені здається, що я не можу бути собою — ніби я перетворилася на когось іншого й не можу звикнути до цього. Звідси така страшна безпорадність, розгубленість і самотність. Як добре знову бачити тебе — ти немов якір для моєї заблукалої душі. Ох, Енн, я так боюся всього — пліток, запитань і здивованих поглядів. Щойно я про це подумаю, як хочу, щоб можна було ніколи сюди не вертатися. Лікар Дейв випадково зустрівся зі мною на станції — він і привіз мене додому. Бідолашний, як він картається тим, що колись казав, буцім Діку нічим не можна зарадити. «Я справді так думав, Леслі, — бідкався він сьогодні. — Але я мусив порадити вам не зважати лиш на мою думку, звернутися до фахівця. Якби я так і зробив, у вашім житті не було би стількох гірких літ, а в житті Джорджа Мура — стількох змарнованих. Я ніколи