Дебора Харкнесс - Сповідь відьом

яких подій цей чоловік міг бути? Тисяча п’ятсот тридцять шостого року ви були дорослою людиною — я бачила дату спорудження вашого маєтку. Ви були знайомі з Макіавеллі? Чи стали свідком епідемії чуми, яку прозвали Чорна Смерть? Ви вчилися в Паризькому університеті в ті часи, коли там викладав Абеляр?

Вампір мовчав. Шкіра у мене на потилиці потихеньку засвербіла, а волосся — стало сторч.

— Ваш знак пілігрима свідчить, що колись ви побували у Святій землі. Ви були учасником хрестового походу? Бачили комету Галлея, коли вона проходила над Нормандією тисяча шістдесят шостого року?

І знову мовчання.

— Ви були на коронації Карла Великого? Врятувалися після падіння Карфагена? Були серед тих, хто відбив наступ Аттіли на Рим?

Метью підняв угору правий вказівний палець.

— Падіння Карфагена — яке саме? Якого року?

— Вам краще знати!

— Чорти б тебе забрали, Геміше Осборн, — пробурмотів Метью і стиснув пальці в кулак. Вдруге за останні два дні Метью мучився, не знаючи, що сказати. Він витріщився на свічку і повільно провів пальцем крізь полум’я. Його шкіра вкрилася яскраво-червоними пухирями, а потім знову стала бездоганно-білою тієї ж миті, коли він витягнув палець із вогню. Ані тіні болю не з’явилося на його обличчі.

— Наскільки я розумію, я маю тіло людини віком майже тридцять сім років. Я народився приблизного в той час, коли Хлодвіг прийняв християнство. Про це мені розповіли мої батьки, інакше я б і гадки не мав. У ті часи не надто звертали увагу на час народження. Для простоти й точності візьмімо п’ятисотий рік нашої ери — і забудьмо.

На мить звівши на мене очі, він знову зосередив свій погляд на полум’ї свічки.

— Як вампір я народився п’ятсот тридцять сьомого року, і за винятком Аттіли, який жив до мене, ви, в основному, перелічили всі ті злети й падіння, що трапилися впродовж тисячоліття, яке проминуло відтоді й до того року, коли я виклав дату спорудження на своєму будинку у Вудстоці. Ви історик, тож мушу зізнатися, що Макіавеллі зовсім не був таким імпозантним, яким усі його уявляють. Він був одним із флорентійських політиків і до того ж не надто вправним.

У голос вампіра заповзли нотки втоми і нудьги.

Метью Клермону було тисяча п’ятсот років.

— Не треба мені було пхати носа не у свої справи, — мовила я замість вибачення, не знаючи, про що розпитувати далі, й питаючи саму себе: з якого це дива мені здумалося, що я пізнаю вампіра краще, якщо він розповість про ті історичні події, свідком яких йому довелося бути. З пам’яті виринув рядок із Бена Джонсона. Здавалося, цей рядок характеризував Метью краще, аніж, скажімо, його розповідь про коронацію Карла Великого.

«Не старий він був, а вічний!» — промимрила я стиха.

— «Говорячи з тобою, про вік я забуваю», — відповів Метью цитатою на цитату. То був рядок із Мільтона — література сімнадцятого сторіччя.

Ми зустрілися поглядами і дивилися одне на одного стільки, скільки було змоги, витворюючи ще одну крихку хвильку магії. Я порушила її першою.

— А чим ви займалися восени тисяча вісімсот п’ятдесят дев’ятого року?

Його обличчя враз спохмурніло.

— Що вам казав про мене Пітер Нокс?

— Казав, що ви навряд чи поділитеся своїми таємницями з відьмою.

Мій голос прозвучав спокійніше, аніж я насправді почувалася.

— Ти диви, — тихо сказав Метью, і голос його теж прозвучав менш сердито, аніж він насправді почувався. — Восени тисяча вісімсот п’ятдесят дев’ятого року я проглядав манускрипти в музеї Ешмола.

— А навіщо, Метью? — спитала я і, схрестивши пальці, подумки повторила: «Скажи, будь ласка». Я спонукнула вампіра відкрити першу частину його таємниці, але хотіла, щоб решту її він розповів мені сам. «Жодних хитрощів, жодних загадок. Просто візьми — й розкажи».

— Незадовго до того я прочитав рукопис книги, який невдовзі мав вийти друком. Її написав один природознавець із Кембриджа, — сказав, ставлячи склянку.

Раптом до мене дійшла значущість дати — 1859 рік. «Походження»! Як і велика праця Ньютона в галузі фізики — «Початки», — то була книга, що не потребувала повного цитування своєї назви. Кожен, хто проходив у середній школі курс біології, знав дарвінівську працю «Про походження видів».

— Улітку попереднього року Дарвін опублікував статтю, де стисло виклав свою теорію природного відбору, але його книга була зовсім іншою. Там йому вдалося зафіксувати помітні будь-кому зміни в природі й легенько підштовхнути читача до сприйняття його революційної теорії.

— Але ж алхімія не має стосунку до еволюції. — Я взяла пляшку й налила собі ще отого дорогоцінного вина 1811 року, бо побоювалася не того, що воно випарується і щезне, а того, що я сп’янію і «розклеюся».

— Ламарк вважав, що кожен вид походить від різних попередників і розвивається незалежно до вищої форми життя. Це напрочуд схоже з поглядами алхіміків, якими ви цікавитеся: вони вважали, що філософський камінь є ефемерним кінцевим продуктом природної трансмутації простих металів до більш цінних, таких, як мідь, срібло та золото.

Метью потягнувся за вином, і я підсунула йому пляшку.

— Але Дарвін заперечував Ламарку, навіть якщо він вживав одне й те саме слово — «трансмутація» — у своїх початкових дискусіях про еволюцію.

— Так, вони розходилися в питанні про лінійну трансмутацію. Але дарвінівську теорію природного відбору таки можна розглядати як низку поєднаних між собою трансмутацій.

Може, Метью і справді мав рацію: магія була в усьому. Була вона у Ньютоновій теорії гравітації, і, можливо, в теорії Дарвіна.

— Алхімічні манускрипти є повсюдно у світі, — проголосила я, намагаючись триматися деталей, але водночас узгоджуючись із ширшою перспективою. — Чому ж вас зацікавили саме манускрипти Ешмола?

— Коли я прочитав Дарвіна і побачив, як він приміряє алхімічну теорію трансмутації до біології, я згадав розповіді про загадкову книгу, у якій пояснювалося походження наших трьох видів — демонів, відьом та вампірів. Раніше я завжди відкидав ці розповіді як фантастичні. — Метью відсьорбнув вина, трохи помовчав, а потім продовжив: — Багато хто припускав, що цю теорію сховали від людських очей у якійсь алхімічній книзі. Публікація «Походження» підштовхнула мене до пошуків цієї книги, і якби вона справді існувала, то її запросто міг придбати Еліас Ешмол. Бо він мав якусь лячну здатність вишукувати химерні манускрипти.

— І ви шукали цю книгу тут, в Оксфорді, сто п’ятдесят років тому?

— Так, — відповів Метью. — І за сто п’ятдесят років до того моменту, коли вам видали «Ешмол сімсот вісімдесят другий», мені сказали, що цей манускрипт щезнув.

Моє серце шалено закалатало, я враз почервоніла, і Метью