Агата Крісті - Немезида

певного віку. Схоже, у них виникло безглузде бажання — у Джоанн та в того Емліна — відвідати якусь гору чи якесь прикметне місце. Десь сім чи вісім миль треба пройти пішки туди й назад.

— Але якщо в неї хворе горло й температура…

— Ви побачите, як тільки автобус відійде, з горлом у неї стане краще, а температура спаде, — сказала місіс Райзлі-Портер. — Нам треба вже сідати, моя люба. До побачення, міс Марпл, було приємно зустрітися з вами. Мені шкода, що ви не їдете з нами.

— Мені самій дуже шкода, — сказала міс Марпл, — але ви повинні розуміти, я далеко не така молода й енергійна, як ви, місіс Райзлі-Портер, і після того потрясіння, яке ми щойно пережили, та всього іншого, що сталося за кілька останніх днів, мені конче треба для відпочинку не менш як двадцять чотири години часу.

— Що ж, сподіваюся, ми ще зустрінемося десь у майбутньому.

Вони обмінялися потиском рук. Місіс Райзлі-Портер сіла в автобус.

Голос за спиною в міс Марпл промовив:

— Bon voyage![4] Баба з возу, кобилі легше.

Вона обернулася й побачила усміхнене обличчя Емліна Прайса.

— Це ви на адресу місіс Райзлі-Портер?

— Атож. На чию ж іще?

— Мені прикро було почути, що Джоана застудилася сьогодні вранці.

Емлін Прайс знову усміхнувся до міс Марпл.

— З нею буде все гаразд, — сказав він, — як тільки автобус відійде.

— Справді? — вигукнула міс Марпл. — То ви хочете сказати…

— Атож, саме це я хочу сказати, — відповів Емлін Прайс. — Джоана донесхочу сита своєю тіткою, яка весь час нею командує.

— То ви теж не їдете?

— Ні. Я залишуся тут на день або два. Хочу прогулятися по околицях і зробити кілька екскурсій. Не дивіться на мене таким несхвальним поглядом, міс Марпл. Ви ж не так суворо нас засуджуєте, як намагаєтеся показати, правда ж?

— Щиро кажучи, такі витівки втинали й у дні моєї молодості. Щоправда, причини тоді вигадували інші, і я думаю, у нас було менше шансів на успіх, аніж у вас тепер.

Полковник і місіс Вокер підійшли й приязно потиснули руку міс Марпл.

— Так приємно було познайомитися з вами й так цікаво поговорити на теми садівництва, — сказав полковник. — Сподіваюся, що післязавтра ми матимемо велику втіху, якщо більше нічого такого не станеться. Цей нещасливий випадок неабияк зіпсував усім настрій. Я все ж таки думаю, що то був нещасливий випадок. Либонь, коронер надто захопився, давши волю своїй фантазії.

— Але ж дивно, — сказала міс Марпл, — ніхто не прийшов у поліцію й не признався, що був у той день на горі й розважався там, намагаючись розхитати камінь.

— Якщо там справді хтось був, то він боїться бути звинуваченим у вбивстві, — сказав полковник Вокер. — Тому він сидітиме тихо, у цьому можна не сумніватися. Отже, до побачення. Я неодмінно надішлю вам пагінці magnolia highdownensis, а також mahonia japonica. Хоч я не зовсім певен, що вони добре ростимуть у тій місцевості, де ви живете.

Вони також сіли в автобус. Вона обернулася й побачила, що професор Вонстед махає рукою, дивлячись на автобус, який уже наготувався від’їхати. З готелю вийшла місіс Сендбурн. Вона попрощалася з міс Марпл і сіла в автобус. Міс Марпл узяла професора Вонстеда за руку.

— Ви мені потрібні, — сказала вона. — Ходімо кудись, де ми зможемо поговорити.

— Ходімо. Ви не проти, якщо ми підемо на те місце, де відбулася наша перша розмова?

— Атож, ходімо на ту веранду. Там і справді дуже зручно сидіти.

Вони завернули за ріг готелю. Автобус від’їхав, подавши останній гучний прощальний сигнал.

— Знаєте, я не дуже радий, що ви вирішили тут залишитися, — сказав професор Вонстед. — Як на мене, то для вас ліпше було б поїхати далі з екскурсією, не наражаючи себе на зайву небезпеку. — Він скинув на неї гострим поглядом. — Чому ви залишаєтеся тут? Нервове виснаження чи щось інше?

— Щось інше, — сказала міс Марпл. — Я не дуже перевтомилася, хоч це було б і не дивно в моєму віці.

— У мене таке відчуття, що я теж повинен залишитися тут і оберігати вас.

— Ні, — сказала міс Марпл, — у цьому немає потреби. Для вас є інша робота.

— Яка робота? — Він подивився на неї. — Ви маєте якісь здогади чи щось знаєте?

— Думаю, що знаю, але мені треба підтвердити своє знання доказами. А я не все спроможна зробити сама. Вам буде легше зробити деяку роботу саме тому, що ви перебуваєте в контакті з тими людьми, яких я називаю загальним терміном «влада».

— Ви маєте на увазі Скотленд-Ярд, головних констеблів та в’язниці Її Величності?

— Саме так. Щось одне або й усе разом. Як я розумію, ви навіть можете вийти на міністра внутрішніх справ?

— Безперечно, ви маєте якісь здогади! То чого ви від мене хочете?

— Насамперед я хочу дати вам цю адресу.

Вона дістала свого записника, вирвала з нього одну сторінку й подала йому.

— Що це? Ага, бачу, дуже відома ліга доброчинності, чи не так?

— Одна з найліпших, якщо не помиляюся. Вони роблять багато добра. Люди надсилають їм одяг, — сказала міс Марпл, — дитячий і жіночий одяг. Жакети, пуловери й усе таке.

— То ви хочете, щоб і я туди щось надіслав?

— Ні, я маю намір залучити вас не до доброчинної діяльності, а до нашої спільної з вами справи.

— У який спосіб?

— Я хочу, щоб ви навели довідки про посилку, надіслану туди звідси два дні тому. Її здали в місцевому відділенні пошти.

— А хто її здав — ви?

— Ні, не я, — сказала міс Марпл. — Але я взяла на себе відповідальність за неї.

— Що ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі, — сказала міс Марпл із легкою усмішкою, — що я прийшла тут на пошту й, прикинувшись старою недотепою, розповіла, що я попросила іншу людину здати мою посилку, але по-дурному написала на ній не ту адресу. Я була дуже засмучена з цієї причини. Начальниця пошти поставилася до мене дуже прихильно, сказавши, що пам’ятає ту посилку, але адреса на ній справді була не та, яку я назвала. На ній була та адреса, яку я вам щойно дала. Я пояснила, що вчинила велику дурницю й написала на своїй посилці хибну адресу, сплутавши її з іншою, на яку теж іноді надсилала дещо. Вона сказала мені, що тут нічим не зарадиш, бо посилку, природно, вони вже відіслали. Я сказала, що все гаразд, я просто надішлю листа до тієї ліги, куди було відіслано мою посилку, і повідомлю,