Анджей Стасюк - Схід

хто б керував чередою, хто б запрягав коней, що тягнули вози з пожитками? Тоді більшість возів уже мала гумові колеса, але ті старі, на залізних обручах треба було випихати з піщаних западин, потайки шмагати батогами кінські боки. У полудень зупинилися біля води, щоб напоїти тварин. Самі теж підживилися хлібом і квасним молоком, але дідусь підганяв, приспішував, сам вдовольнився кількома ковтками води і прикрикував на тих, що посідали. Він був як Мойсей. «Комуно Ангелів, Комуно Патріархів, Комуно Пророків, молися за нас». З тою червоною книгою, як зі скрижалями. Я сидів над нею у закамарках обійстя. Пахло піском, кропивою і курячим послідом. Ілюстраціями були переважно гравюри: «Населення втікає від шаленої пожежі», «Національна гвардія реквізує зброю», «Діти героїчного паризького народу допомагають будувати барикади», «Засідання Комуни», «Внутрішній вигляд канонерки La Commune». Траплялися алегорії: «Ліон і Марсилія поспішають на допомогу Паризькій комуні». Усі три постаті — жінки у простих одежах, схожих на нічні сорочки. Були також старанно виретушовані, вилизані портрети. Найбільше, здається, Ярослава Домбровського і Валерія Врублевського. І багато зовсім несмішних карикатур на ворога. Бували дні, коли я не розлучався з цією книгою. Брав її із собою на стрих і до стодоли. У відлюдні місця. Я знав, що Париж дуже далеко, що він недосяжний і гарний. Що він — протилежність дідусевого обійстя. Комунізм, який нас оточував, через це ставав менше російським, а більше паризьким. Звичайно, я нічого не розумів, але в моїй свідомості Париж плавно переходив у вулицю Торгову з її робітничо-люмпенським натовпом. На Вілєньській стояли вантажівки, що називалися «робітничими автомобілями». Після закінчення роботи вони відвозили робітничий клас до підваршавських містечок і сіл. Це були ті зелені «Любліни» під брезентом. До кузова піднімалися залізною драбиною. Ми з мамою теж. Чоловіки дивилися на неї, а я відчував ледь усвідомлену злість і страх. До села треба було їхати понад годину. Комунізм також їхав на цих вантажівках і проливав кров у Парижі. Він всюди, як повітря. Ми ним дихали, але про це майже не згадувалося. Тут, у селі, і вдома у місті теж. Доки сягала пам’ять, завжди була якась влада. Російська, панська, німецька, комуністична. Одна вбивала і виголоджувала більше, інша менше. Ніхто не говорив про свободу. Всі тішилися, що мало вбили, до того ж не своїх, і що побільшало харчів. Я згадую це все, бо не маю іншого життя. Бо вони пам’ятають все менше. Їх перестало обходити, в яку частину світу мене забирає S3. Певним чином я згадував це все замість них, але їм цього не розповім. Адже вони не повірять у процесію. Не захочуть слухати, як у сутінках на рівнині спалахували вогнища. Всі розсідалися. Припікали хліб над вогнем. Щось смажили, варили окріп для ячмінної кави, яка продавалася в пачках з головою турка у фесці. Присувалися близько до вогню, а відразу за спинами була чорна стіна ночі. Загорнені в коци, сидячи на розстелених перинах. Як цигани, що відвідували село влітку. Як у давні часи, коли ще не було домів. Притулені одне до одного, як звірі. Пошепки розповідали історії про вовків, злочини, чуда і скарби. Лише дідусь і кілька найстарших жінок затягували ослаблими голосами: «Комуно Апостолів, Комуно Мучеників, Комуно Сповідників». Але діти бажали поганських історій. Дивилися крізь вогонь у темряву і бачили всі ті події з далеких днів. Їм злипалися повіки, але розповіді тривали ще і ще, і не покидали їх уві сні, коли вони згорталися у клубочок, пригортаючи постіль і тіла сестер, братів і матерів. «Комуно дівиць, Комуно Всіх Святих, Комуно без первородного гріха зачата». Іскри летіли в небо. Худоба, зігнана в одне стадо, лежала на межі пітьми та світла і дихала важко й гаряче, мов предвічне сотворіння, наче Левіафан цих піщаних земель. Коні стояли окремо. Чути було тихий брязкіт розщеплених мундштуків на вуздечках. А коли ставало зовсім темно, можна було почути навіть відголос здригання, що пробігало їхніми великими тілами. Часом якийсь пес вибігав зі світляного кола і гавкав у глибочінь ночі. Вони справді виглядали як народ в дорозі до кращих часів і земель. Вогні догасали. Залишалося лиш одне вогнище, і дідусь призначав варту з-поміж членів добровільної пожежної охорони. Він взяв свій парадний шолом із золотистого металу. У Велику П’ятницю стояв у ньому на варті біля Гробу Господнього. 1 травня ступав у ньому в сільських і районних демонстраціях. Тепер він його надів і — як головний — здійснив обхід табору. Вогонь відбивався червоним у мосяжній касці, і здавалося, що над його головою промені ореола. «Комуно Внебовзята, Комуно Святої Вервиці, Комуно родин». Часом він зупинявся і прислухався до псячого гавкоту, розмірковуючи, чи вони гавкають, щоб гавкати, чи відчувають у темряві справжню небезпеку. Але насправді, хоч ніч тільки починалася, він вже очікував сходу. Вишукував Аврору, зірку Люцифера, Червону Мадонну — Венеру. Бо насправді не знав, куди йти, і потребував провідника. Дивився у темряву і тихо молився. Він був простим селянином. Молився, бо молитва ніколи його не здурила. Я клякав ззаду і дивився на потріскані п’яти старих жінок. У низькій кімнаті, повній святих образів і згромаджених перин під барвистими капами. Я трохи соромився, але ж був кістю з його кості і кров’ю з його крові. Не знаю, чи я вірив у те, що він виведе свій народ, але уявляв собі, що таке може бути. Уявляв собі все це, коли гаряче повітря тремтіло над рівниною. В тіні великих тополь я шукав громові камінці. Іноді брав із собою пса. Вівчура на закоротких лапах. Коли його загризли інші пси, я плакав цілу ніч. Його десь закопали, але ніхто не хотів сказати де. Може, просто витягли і залишили птахам. Може, це нагріте повітря викликало віддалені образи, і нічого не треба було вигадувати. Як у справжній пустелі. «Комуно миру». На другому березі річки, вдалині височіла цегляна костельна вежа. Я завжди прагнув туди добратися, але ніколи не вдавалося підійти так близько, як хотілося. І це не було питання відстані. Дорогою я уявляв собі так багато всього, що час і простір мусили безконечно збільшуватися, щоб вмістити ці фантасмагорії. Інколи мені здавалося, що мене кличуть, і я біг назад, пам’ятаючи розпачливі крики: «Господи! Він пішов до ріки!». Бігом долав дюни і ледь живий влітав на подвір’я — тихе, порожнє і розігріте. Сидів у заростях бузку і пересипав гарячий пісок. Я почувався безпечно і був щасливий. Відчував, що живу у