Мішель Уельбек - Платформа

восьми клубів, що залишились, тих клубів, які змінювали назву на «Афродіту», мали підготуватися до звільнення половини персоналу.

Валері не була присутня на нараді. Вона зустрічалася з представником «Італтреву», щоб показати йому проект.

Італійський ринок набагато роздрібленіший, ніж ринок Північної Європи: незважаючи на те, що «Італтрев» є його безперечним лідером, фінансова міць не становила і десятої частки «TUI». Проте угода з ним могла забезпечити додаткових корисних клієнтів.

Вона повернулася о сьомій вечора. Жан-Ів був один у своєму офісі; нарада щойно завершилася.

— Як вони відреагували?

— Погано. І їх, до речі, можна зрозуміти. Мабуть, вони відчувають себе у ролі обвинувачуваних.

— Ти хочеш замінити керівників клубів?

— Це зовсім новий проект; краще розпочинати його з новою командою.

Його голос був дуже спокійний. Валері здивовано подивилась на нього: останнім часом він став більш упевненим та жорстким.

— Тепер я переконаний, що ми виграємо. У перерві наради я поговорив віч-на-віч з директором містечка Бока Чіка в Сан-Домінго. Мені було цікаво, як йому вдається домагатись дев’яностовідсоткового заповнення готелю у будь-яку пору року. Він почав хитрувати, збентежився, почав говорити про командну роботу. Зрештою я прямо спитав, чи дозволяє він дівчатам підійматись у кімнати клієнтів. Мені коштувало надзвичайних зусиль примусити його зізнатися в цьому, він боявся штрафних санкцій. Мені довелося сказати, що мене це анітрохи не бентежить і ба, навіть навпаки, ця ініціатива здається мені вартою уваги. Тоді він і зізнався. Він вважав за дурість, коли клієнти вимушені були йти за два кілометри і знімати там номери, часто-густо без води, ризикуючи натрапити на аферистів, а вони могли забезпечити їм повний комфорт безпосередньо на місці. Я поздоровив його і пообіцяв, що він збереже свою посаду, навіть якщо він буде одним з усіх.

Сутеніло. Жан-Ів ввімкнув світло, помовчав, а потім знову заговорив.

— Що ж до інших, то в мене немає жодних докорів сумління. Усі вони однаковісінькі — колишні добрі організатори, вони опинилися в потрібний час у потрібному місці і мали всіх дівчат, ні чорта для цього не роблячи. Вони вважали, що, ставши директорами курортних містечок, вони зможуть підсмажуватись на сонці до самої пенсії. Їх час минув, і тим гірше для них. Тепер мені потрібні справжні професіонали.

Валері закинула ногу на ногу, уважно подивилась на нього, але нічого не сказала.

— А як твоя зустріч з «Італтрев»?

— Дуже добре. Представник одразу ж зрозумів, що я мала на увазі під «туризмом зачарування», навіть намагався закадрити мене… Ось що мені подобається в італійцях, так це те, що їх дуже легко передбачити… Врешті-решт, він пообіцяв внести наші клуби до свого каталогу, але зауважив, щоб я не плекала ілюзій: «Італтрев» — велика компанія, яка об’єднує багато спеціалізованих туристичних агентств, але сама по собі марка не дуже відома. Вони могли бути нашим дистриб'ютором, але ми самотужки маємо створювати продуктові власне ім’я на ринку.

— А що там з Іспанією?

— Ми уклали хорошу угоду з «Марсаном». З ними ситуація майже така само, що й з «Італтревом», хіба що вони більш амбіційні. Протягом якогось часу вони намагаються закріпитись на французькому ринку. Я побоювалась, що ми складатимемо їм конкуренцію, але ж ні: вони вважають наш продукт повноцінним доповненням до власних програм.

Вона замислилась і продовжила:

— А що робитимемо з Францією?

— Не знаю… Мабуть, це безглуздо, але я дуже боюся реакції журналістів-моралістів. А поки що продовжимо вивчати ринок, перевіряти основні принципи програми…

— Ти ж ніколи до кінця не вірив у все це.

— Так, не вірив… Дійсно, у Франції я спробую дати невеличку рекламу у спеціалізованих журналах "FHM»[69] або «Еко Саван». З метою поширення туру лише через мережу «Орортур». Спочатку робитимемо ставку на Північну Європу.

Наступної п’ятниці мала відбутися зустріч з Готфрідом Рембке. Напередодні ввечері Валері зробила собі заспокійливу маску і лягла спати дуже рано. Коли я о восьмій ранку прокинувся, вона була вже готова. Результат вражав. На ній був чорний костюм з дуже короткою спідницею, яка чарівно окреслювала її форми, під піджак вона вдягла місцями напівпрозору сорочку із фіолетових мережив та яскраво-червоний пишний бюстгальтер, який давав можливість насолоджуватися формою її грудей. Коли вона сіла біля ліжка, я помітив чорні, дещо світліші вгорі, панчохи, які тримались на підв’язках. Контур губів підкреслювала темно-червона трохи пурпурова помада, волосся вона сколола шиньйоном.

— Це його збудить? — кокетливо запитала Валері.

— Ще б пак! От уже ці жінки, — удавано зітхнув я. — Все це мистецтво зваблювання…

— Я вдягла костюм студентки-спокусниці. Я й для тебе його вдягла, бо знала, що тобі сподобається.

— Певно, звабить усю компанію, — пробурмотів я.

Вона протягла мені чашку кави.

Доки вона не пішла, я весь час дивився на неї: як вона ходить взад-вперед, сідає і знову підводиться. Вона не робила нічого особливого, все було дуже просто, проте зростала переконаність, що вона його причарує, в цьому не було жодних сумнівів. Вона поклала за звичкою ногу на ногу: темна смужка з’явилась над її стегнами, чітко підкреслюючи дуже тонку нейлонову тканину Вона ще вище підняла ногу: смужка чорних мережив теж задралась, з’явились кріплення підв’язок, біла оголена шкіра, пружні сідниці. Вона знову сіла нормально. Диво зникло. Вона нахилилась над столом, і я відчув, як під одежею здіймаються від подиху її груди. Я міг би годинами дивитись на це: таке просте щастя, невинність, радість, справжня обіцянка щастя.

Вони мали зустрітися для переговорів о тринадцятій в ресторані "ЛеДівлек», що на Університетській вулиці. Жан-Ів та Валері прийшли на п’ять хвилин раніше.

— З чого почнемо розмову? — стурбовано спитала Валері, виходячи з таксі.

— З того, що ми пропонуємо відкрити борделі для фріців… — Жак-Ів втомлено вишкірився. — Не хвилюйся, він сам ставитиме запитання.

Готфрід Рембке прийшов рівно о першій. Щойно він увійшов, щойно простягнув пальто офіціанту, як вони одразу ж зрозуміли — це він. Підібране кремезне тіло, лисий череп, прямий пронизливий погляд, енергійне рукостискання: все в ньому свідчило, що — це динамічна людина. Він ідеально справджував імідж значного патрона, точніше значного німецького патрона. Можна було легко собі уявити, як він бігає упродовж дня у справах. Вранці він стрімко зіскакує з ліжка і присвячує півгодини заняттям на велотренажері, а потім сідає у свій сяючий «Мерседес», щоб їхати на роботу, слухаючи по дорозі останні економічні новини. «Гарно ж виглядає цей тип», — тихо промовив Жан-Ів, підводячись, щоб привітатись.

Перші десять хвилин герр Рембке схвально говорив лише про місцеву кухню. Виявилось, що він добре знає Францію, її культуру, ресторани; у нього