Саллі Грін - Напівдикий

тебе і для всіх магів.

Анналіза підходить і стає навшпиньки, щоб мене поцілувати, але мені паморочиться в голові, я втрачаю рівновагу й мушу притулитися до стіни, дихаючи якомога глибше. У цьому бункері наче в темниці. Стіни немовби падають на мене. Я так відчував себе ночами у приміщенні. Тому кажу:

— Мушу вийти надвір.

Дорогою ми зустрічаємо у великій залі Несбіта.

Він повідомляє:

— Ван думає, шо тепер, коли Меркурія померла, її чари, завдяки яким можна було нормально перебувати всередині, втрачають силу. Треба знову вживати нічний димок.

Він уже налив трохи зілля в миску й тепер підпалює його. Ми вдвох нахиляємося і вдихаємо дим.

Не чинячи опору

Нічний димок освітлює спальню ясно-зеленим сяйвом. Я проводжу рукою крізь прохолодне зелене полум’я і спостерігаю, як воно рухається над поверхнею молочно-білої рідини. Анналіза горнеться до мене, засовує руки під мою футболку й каже:

— Ходімо вже до ліжка.

Повертаюся й цілую її, але забираю її руки й трохи відхиляюся.

— Я про це думав.

— Я теж, — вона знову засовує руки мені під футболку.

— Маю на увазі… — не можу висловити свої думки. Ми спимо разом, але я не годен про це говорити.

— Що ти маєш на увазі? Хочеш сказати, що нам треба вживати засоби безпеки?

— Я не хочу…

Вона цілує мене.

— І я, звісно, теж не хочу… Але… але я відчуваю, що життя подарувало мені нову прекрасну нагоду, і я така щаслива, що віднайшла тебе, і не бажаю бути розважливою; я хочу просто бути з тобою. Не хочу спати самотньо, — Анналіза цілує мене в губи. — Я хочу, щоб ти залишався зі мною.

— І я хочу бути з тобою, але…

— Ми будемо обережні.

Здається, я знаю, що вона має на увазі.

— Чи може, ти чинитимеш мені опір? — вона з посмішкою тулиться до мене всім тілом.

— Не знаю, як, якщо ти таке вироблятимеш…

— Я вберу нічну сорочку.

— Навряд чи це допоможе.

Вона цілує мене.

— Чи тобі колись спадало на гадку, що ти для мене страшенно звабливий?

Ні, не спадало.

— Ну?

— Е-е. Ні.

— Ну, тепер знатимеш, — але вона складає на грудях руки й відступає на крок. — Проте я зроблю все можливе, щоб опиратися тобі.

— Гаразд. Я теж.

— То… що робитимемо? Пограємо в карти?

Я сміюся.

— У мене навіть колоди нема.

— Пограємо в щось іще? Повгадуємо слова?

— Та я не дуже люблю ігри.

— Я теж. І щойно зрозуміла, що й опиратися мені не дуже-то хочеться.

Ми лежимо, притулившись, у ліжку, з’ясовуючи мої добрі й погані риси. Я набираю очки, називаючи їй те, що вважаю добрим, а вона — називаючи те, що вважає поганим.

— Вдумливий.

— Ха! Нетовариський.

— Коли мені треба, я буваю цілком товариський, — цілую її. — Бачиш, ось так. Це означає, що… — я хочу сказати «ти мені подобаєшся», але йдеться про щось значно глибше, та я не можу це висловити і взагалі замовкаю.

— То що ж це означає, пане Товариський?

— Це означає…

Вона цілує мене у відповідь і каже:

— Це означає, здається, що я виграла очко.

— Ну, тоді твоя черга.

— Одинак.

— А що поганого в тому, щоб бути незалежним?

— Мовчун.

— Мабуть, ти мала на увазі «вдумливий», а я вже це називав.

— Неохайний.

— Я так і знав, що ти це згадаєш. Міцний.

— Грубий.

— Хіба? — я ж намагаюся бути з нею ніжним.

— Маю на увазі шкіру на твоїх руках.

— Міцна, я ж казав.

— Твоя черга.

Я кажу:

— А як тобі… сексуальний?

Вона регоче.

Звичайно ж, я зовсім не сексуальний. Я й не думав так про себе і сказав це просто жартома, але не сподівався, що вона реготатиме з мене.

Анналіза каже:

— Мені подобається, коли ти червонієш і виглядаєш розгубленим.

— І зовсім я не червонію.

— І можеш ще додати до списку «брехло».

— То я для тебе не сексуальний?

— Я справді не думаю, що це відповідне слово. Бо коли його промовляю, то уявляю фейнів, які стовбичать купу часу перед дзеркалом, укладаючи волосся. А це точно не про тебе. Але в тобі є щось таке, від чого мені хочеться тебе цілувати, пригортати й залишатися з тобою.

— Солоденьке. Пригадую, колись ти назвала мене солоденьким.

— А я такого не пригадую. Ти зовсім не солоденький.

— Ого!

— Але ти ніжний і тебе приємно обіймати, — вона пригортається до мене.

— Я думав, ти мала називати мої погані якості.

— Давай тепер про мої, — пропонує Анналіза.

— Гаразд. Ти називай хороші якості, а я — погані.

Вона каже:

— Добре, ну, очевидно, що… я дуже розумна.

— І трохи зарозуміла.

— Точна й акуратна.

— Але не здатна виконувати найпростіші правила й називати щоразу тільки одну якість.

— Акуратність і точність — це те ж саме.

Раптом мені спадає щось на думку і я запитую в неї:

— А ти вже знайшла свій Дар?

Від її Дарування минув майже рік.

— Нічого собі! Це зміна теми! Чи просто слабкість?

— Ні, я лише подумав, яка ти розумна, точна й акуратна. А значить, тобі мало б пасувати виготовлення зілля й настоянок.

— А, розумію. Ну, я також завжди думала про зілля, але це мені зовсім не вдається. Явно має бути щось інше.

— Тоді ти маєш володіти якоюсь прихованою силою, яку ми ще не виявили, — цілую її в носик. А потім у щічку, вушко й шийку, вилазячи на неї.

— Гей, Натане, я думала, що ми не…

— Я зрозумів, який у тебе Дар, — кажу і починаю обціловувати їй плечі.

— Який?

— Бути спокусою…

Дрезден, Вольфганг і Маркус

Наступного дня Ван хоче, щоб Анналіза просиділа якийсь час у бібліотеці разом із нею та Габріелем. Ми з Несбітом маємо й далі шукати в бункері будь-чого, що може придатися Альянсу. Ми прямуємо до Меркуріїного коридору, як ми його тепер називаємо.

Тут є дві кімнати зі «скарбами»: коштовності, меблі й декілька картин, що мають, на нашу думку, матеріальну або ж магічну цінність.

— Але ж ми не можемо дізнатися, на шо вони здатні, і я не бачу, яка з них, бісових, стане нам у пригоді, — заявляє Несбіт і виходить геть із кімнати.

Наступна — «кривава кімната». Там на поличках стоять пляшечки з кров’ю, викраденою зі складів Ради, яку Меркурія продавала в обмін на зілля або вживала під час церемоній Дарування для сиріт, які хотіли й мали змогу пройти такі церемонії. Десь тут мала б також бути кров моєї матері: Меркурія використала б її, якби саме вона здійснювала