Степан Далавурак - Чарівне горнятко

Минув другий місяць. Іде наймит знов до багача. Той зрадів ще більше і питає:

— Як там наш панич?

— Ого, — сміється наймит, — він уже не панич, а вельможний пан!

— А про мене ще не забув, згадує?

— Чи згадує? — усміхнувся наймит. — Оце вчора закликав мене та як затупотів: «Доки хазяїн буде годувати мене сіном? Я хочу пампушок, ковбаси і пива! Іди, — каже, — до нього, нехай дає грошей!»

Скривився багач, як середа на п'ятницю, але грошей дав. Коли це й третій місяць проминув. Не витримав багач — прибіг сам до наймита:

— Ану веди мене мерщій до мого вченого осла.

Бачить наймит, що прийшло до крутого, та й каже:

— Гаразд. Іди, хазяїне, до міста. Там біля ратуші стоїть високий дім. У тому домі й урядує наш суддя Ословський.

Другого дня багач рано-вранці подався до міста. Бачить біля ратуші стоїть високий дім, а під ним народу, мов на ярмарку.

— Тут урядує пан суддя? — питає в людей.

— Еге ж, тут, — відповідають ті,— але тепер нікого не впускає.

— Ого, а мене впустить! — протиснувся багач між людьми й метнувся у двері.

Бачить: сидить за столом суддя та такий гладкий, мов на заріз вгодований. І вуха великі, як у того справжнього осла. Сидить ото і щось уплітає.

— Тобі, хлопе, чого? — озлився суддя.

— Х-хе, — посміхається багач, — бачу, не впізнаєш мене. Та я ж тебе ще не так давно сінцем годував та з відра напував! Забув уже, га?..

Пан витріщив на багача очі, як дурний на дурного. А далі як крикне:

— Марш звідси геть, хаме!

— Ну-ну, ти не брикайся! — розсердився багач. — Зо мною, сам знаєш, жарти короткі: візьму на мотузок і знов до ясел прив'яжу!..

Суддя позеленів, як жаба, а далі як затупотить ногами, як зареве:

— Караву-у-у-л!..

Збіглася сторожа.

— Зв'яжіть цього нахабу! — гукає суддя. — Запакуйте хама, пся крев, на три тижні до арешту за образу гонору!

…Коли багач, нарешті, вернувся додому, люди його питають:

— Ну, як твій суддя?..

— А щоб він був здох! — відповів дурний багач. — Годуй його, вчи, а осел ослом і здохне!

Що правда, то правда.

ДАРУНКИ ДЛЯ ПАНА[74]

Жили собі бідні чоловік і жінка. Мали четверо дітей. Якось перезимували, а прийшов передновок — нема що їсти. Посилає жінка чоловіка хоч риби наловити. Виплів чоловік підсаку, змайстрував каблуки, жердину та й пішов.

Ходив-ходив цілий день понад річку, але ніякого хвоста не витяг. Збирається вже додому, коли тягнеться якийсь блискучий камінь. Витяг його на берег, оглянув і думає: «Візьму, будуть гратися діти та й за голод забудуть».

А вдома жінка подивилася на той камінь та й каже:

— Бери його і неси до пана. Пани все блискуче люблять, то, може, дадуть за нього шматок хліба.

Не знає чоловік, як йому до пана доступити, але йде. Прийшов до панського палацу, та зайти не наважується. Вийшов лакей і питає:

— Чого прийшов? Може, що загубив, то я зараз скажу гайдукам, і вони тобі швидко знайдуть.

— Я нічого тут не шукаю, але приніс для ясного пана дарунок, — каже чоловік.

Побіг лакей і доповів про це панові.

— Поклич його сюди, — казав пан.

Увійшов чоловік, а пан і привітатися не дав, а зразу питає:

— Що ти приніс?

— Та маю для дітей ваших даруночок.

— Клади на стіл!

Поклав чоловік вузлика з каменем на стіл, а пан до лакея:

— Розв'яжи!

І враз такий блиск ударив на панські покої, що лакей аж відскочив. А пан схопив той блискучий камінь і каже лакеєві:

— Виймай із шафи найкраще моє вбрання, най цей чоловік переодягнеться.

— Пане, мої діти голодні,— просить бідняк. — Дайте краще хліба.

Пан наказав кухареві віднести дітям їжі, а хлопові звелів все одно переодягтися. А далі вже той чоловік вухам не вірить. Каже пан:

— Завтра поїдемо до міста, бо я тобі за цей камінь віддаю фільварок у сусідньому селі. А тепер іди.

Приходить чоловік додому, жінка й каже:

— Бачиш, чоловіче, діти сплять. А якби вони бавилися тим камінцем, то голодні були б.

— Жінко, ти не повіриш мені, коли скажу, що пан за камінець нам фільварок подарував. Завтра їду до суду, він перепише на мене, і будемо жити, як має бути.

Так і сталося. На другий день поїхали до міста, і пан переписав на бідняка село з маєтком і людьми.

Приїхали в те село, і пан звелів, аби всі люди панські та слуги зійшлися на сільський майдан. Зігнали всіх, подивився на них чоловік та й каже:

— О ні, пане, слузі слуга непотрібний. Най ці люди живуть собі щасливо, а я з ними вже буду.

Взяв він собі коней, воза та й поїхав дітей та жінку забирати. Перебралися на друге село до фільварку, а свою хату на прикру годину шнурочком зав'язали.

Але недалеко від цієї хати жила багачка. До неї біднякова прибігала в найскрутнішу годину позичати миску муки, а потім за це мусила ціле літо жати. Думала багачка, що і цього року прийде та муки просити, але ні. Тоді надумала сама вивідати, що сталося. Прийшла — а двері шнурочком зав'язані. Дивується, де поділись господарі, питається сусідів і чує:

— Та вони вже панами стали. У другому селі живуть.

Збирається багачка на друге село, бо спокою їй не даєте, що драбиха багачкою стала. Приїхала, а й справді так. Пригощають багачку, а її все цікавить те, за чим прийшла. Господарка швидко все зрозуміла і каже:

— Та, кумонько, розбагатіли ми дуже просто. Пан шив собі футро, а на комірець йому бракувало кавальчик шкіри. Ми мали вівцю, коло хвоста трошки відрізали, і за це дістали фільварок.

Нетерпляча багачка біжить додому. Чоловік саме пшеницю молотив. Каже вона:

— Кидай, чоловіче, ціп та ходи до стайні.

— Що таке?

— Бери бритву та не питай. Он сусідка дала трошки вовни панові на футро і за це дістала фільварок, а ми цілого хвоста панові подаруємо і два фільварки одержимо. І не вірить такому чоловік, але жінка вперлася, і роби що хоч.

Зарізав господар вівцю, зняв із хвоста шкурку, вбрався по-святковому, шкіру загорнув у хустину і несе до пана. Побачив його лакей, вибіг назустріч:

— Що скажете, ґаздо?

— Та я панові подаруночок приніс.

Пан добре жив із багачем, і тому лакей пропустив гостя, лише вперед побіг сказати панові, хто прийшов.

— Заходьте, ґаздо, — пан просять. Багач поважно входить, а пан каже:

— Став те, що приніс на стіл, а