Стівен Кінг - Зелена миля

— Ідеться не про шкоду, а про правила. Що то за життя без правил? Полику, Полику, Полику. — Він похитав головою з таким виглядом, наче від самого погляду на мене йому ставало соромно жити. — Ти, певно, думаєш, що такого старого пердуна, як ти, правила вже не обходять. Але це не так. Полику.

Посмішка. Зневага. А може, навіть ненависть. За що? Я не знав. Іноді немає жодного «за що». Оце найстрашніше.

— Що ж, пробачте, якщо я порушив правила. — Прозвучало це по-скиглійському, трохи пискляво, і я зненавидів себе за те, що так говорю. Але я старий, а старі легко починають скиглити. Старих легко налякати.

Бред кивнув.

— Вибачення прийнято. А тепер іди й повісь на місце. Тобі взагалі не можна швендяти в дощ. Особливо тим лісом. А якби ти послизнувся, впав і шийку стегна свого чортового зламав? Га? Ти думаєш, кого б привантажили тягти твою старечу тушу нагору схилом?

— Не знаю, — відповів я. Мені просто хотілося втекти від нього подалі. Що більше я його слухав, то більше він мені нагадував Персі. Вільям Вортон, скаженець, який прибув на Зелену милю восени 1932-го, якось хапнув Персі й налякав його так сильно, що той напудив у штани. «Хоч комусь про це пробовкаєтеся, — попередив нас усіх по тому Персі, — за тиждень будете в черзі по хліб жебрати». А зараз, хоч і минули вже роки й роки, я немовби чув, як Бред Долан промовляє ті самі слова, тим самим тоном. Таке відчуття, ніби своїм писанням про ті давні часи я відімкнув якісь невимовно страшні двері, що з’єднують минуле з теперішнім: Персі Ветмора — з Бредом Доланом, Дженіс Еджкомб — з Елейн Коннеллі, тюрму «Холодна гора» — з притулком для старих «Сосни Джорджії». І якщо ця думка не потривожить цієї ночі мій сон, то його не потривожить ніщо.

Я зробив порух до дверей, наче хочу вже йти на кухню, і Бред знову вхопив мене за зап’ясток. Не знаю, як щодо першого разу, але тепер він зробив це навмисне. Стиснув до болю. Його очі бігали туди-сюди, перевіряючи, чи нема когось на подвір’ї в цю ранішню мокротечу, чи ніхто не побачить, як він збиткується над старими, про яких наче ж повинен піклуватися.

— Що ти там робиш, на тій стежці? — спитав він. — Я знаю, що ти туди ходиш не для того, аби в спокої подрочити, ті часи вже давно в минулому. То що ти там робиш?

— Нічого. — Я наказував собі бути спокійним, не показувати, як мені болить від його руки, бути спокійним, пам’ятати, що він згадав лише про стежку, про повітку він не знає. — Я просто гуляю. Щоб прочистити мозок.

— Запізно, Полику, твій мозок більше ніколи не буде чистим. — Бред знову стиснув моє тонке старече зап’ястя так, що крихкі кістки заскреготали одна об одну, а його оченята ні на мить не припиняли бігати, задля безпеки. Порушувати правила Бред не боявся — боявся лише бути зловленим на гарячому. В цьому він теж був дуже подібний до Персі, котрий нізащо не дав би тобі забути, що він небіж губернатора. — Дивно, що таке старе луб’я, як ти, взагалі ще не забуло, як тебе звати. Ти занадто, трясця тобі, старий. Навіть для цього доісторичного музею. Бляха. Полику, ти такий старий, що в мене аж мурашки.

— Пустіть мене, — промовив я, щосили намагаючись усунути з голосу скигління. Але річ була не тільки в голосі. Якби він почув жалісливі нотки, вони могли його тільки роздраконити. Так запах поту часом розпалює злого пса, який інакше б тільки гарчав, провокує його напасти і вкусити. Це нагадало мені про репортера, який висвітлював суд над Коффі. Той репортер був жахливою людиною на прізвище Гаммерсміт, а найжахливішим у ньому було те, що він навіть не здогадувався про свою жахливість.

Та тільки замість відпустити, Долан стиснув мій зап’ясток ще дужче. Я застогнав. Мимоволі, бо не втримався. Біль був такий, що відчув я його аж у щиколотках.

— Що ти там робиш, Полику? Відповідай.

— Нічого! — Я не плакав, поки ще ні, але боявся, що розплачуся, якщо він і далі тиснутиме. — Нічого, я просто гуляю, я люблю гуляти, відпустіть!

І він відпустив, але рівно на секунду — щоб ухопити мене за другу руку. Її долоня була згорнута.

— Розгорни, — наказав він. — Дай татко подивиться.

Побачивши, що в мене в руці, він аж векнув від огиди. Там не було нічого, крім решток другого шматка грінки. Я зіжмакав його в долоні, коли він почав стискати моє ліве зап’ястя, і він побачив на моїх пальцях масло — ну, маргарин, бо справжнього масла в притулку, звісно, не водилося.

— Іди всередину, помий свої бісові руки. — Він відступив убік і відкусив ще шмат від булки. — Господи Боже.

Я рушив угору сходами. Коліна в мене тремтіли, серце гупало, як двигун із дірявими клапанами й старими дрижачими поршнями. Коли я вже вхопився за клямку, яка мала впустити мене на кухню — в безпеку, — Долан сказав:

— Полику, якщо ти комусь пробовкаєшся, що я стискав твоє жалюгідне старече зап’ястя, я скажу, що ти мариш. Що вже, певно, починається старече слабоумство. І ти знаєш, що мені повірять. А будуть синці, то подумають, що ти їх сам собі насаджав.

Так. Усе це було правдою. І знову ж таки, ці слова міг промовити Персі Ветмор, той Персі, що чомусь залишався молодим і злющим, тоді як я став старим і немічним.

— Я нікому нічого не скажу, — пробурмотів я. — Нема чого казати.

— Правильно, солодунчику старий. — Легким глузливим голосом, голосом мугирила (знову Персі, його слівце), який думає, що буде вічно молодим. — А я розвідаю, що ти там приховуєш. Це буде для мене справою номер один. Чуєш мене?

Авжеж, я чув, але казати таке йому на втіху не міг. Я зайшов усередину, перетнув кухню (там уже пахло яєшнею й ковбасками, але їсти мені перехотілося) і повісив дощовик назад на гачок. А потім піднявся до своєї кімнати, перепочиваючи на кожній сходинці, чекаючи, доки втихомириться серце, і згріб докупи матеріали для писання.

З ними я спустився на сонячну терасу і якраз сідав за столик біля вікон, коли у двері встромила голову моя подруга Елейн. Вигляд у неї був стомлений і, як мені здалося, нездоровий. Волосся вона зачесала, однак досі була в халаті. Ми, старі солодунчики, можемо не розводити китайських церемоній; більшу частину часу