Джордж Орвелл - 1984

Але проблема існування ієрархічного суспільства сягає набагато глибше. Існує лише чотири способи, якими панівна група може бути усунута від влади. Вона або має зазнати зовнішньої поразки, або внаслідок її неефективного керування збунтуються народні маси, або вона дозволить прийти до влади сильній і невдоволеній Середній групі, або ж вона втратить упевненість у своїх силах і бажання владарювати. Всі ці причини ніколи не впливають поодинці і зазвичай поєднуються у той чи той спосіб. Панівний клас, який зможе протистояти усім цим причинам, увесь час залишатиметься при владі. Отже, визначальним фактором є психологічний стан самого панівного класу.

У другій половині нинішнього сторіччя зникла перша небезпека. Кожна з трьох наддержав, між якими розділений сучасний світ, є фактично непереможною, і також не може зазнати поразки через повільні демографічні зміни, яким може легко запобігти уряд із міцною владою. Друга небезпека також є суто теоретичною. Народні маси ніколи не повстануть з власної ініціативи, і вони ніколи не повстануть лише тому, що їх пригнічують. І справді, поки у них немає з чим порівнювати, вони навіть не усвідомлюють свого пригнічення. Повторювані економічні кризи минулого були цілком непотрібними, і тепер їх більше не допускають, але трапляються інші, такі самі, а то й більші кризи, які, втім, не призводять до політичних змін, оскільки масам не залишають можливості виразити своє невдоволення. Що ж до проблеми перевиробництва, ризики якої з’явилися разом із розвитком машинної техніки, то вона розв’язується винайденням постійної війни (див. розділ III), яка також допомагає підігрівати потрібні настрої у народних масах. Отже, з погляду наших сьогоднішніх керівників, єдиними небезпеками залишаються утворення з частково незайнятих, жадібних до влади людей нової успішної групи і зростання лібералізму та скептицизму в їхніх власних рядах. Ідеться, так би мовити, про проблему суто освітнього характеру, тобто проблему безперервного формування свідомості як у панівної верхівки, так і у великих груп тих виконавців, що перебувають безпосередньо під нею. На свідомість мас достатньо чинити лише негативний вплив.

З огляду на це можна зробити висновок про загальну структуру суспільства Океанії, якщо, звичайно, ця інформація для когось виявиться новою. На вершині піраміди перебуває Старший Брат. Старший Брат непохитний і наділений усією повнотою влади. Кожен успіх, кожне досягнення, кожна перемога, кожне наукове відкриття, усе знання, уся мудрість, усе щастя, уся доброчесність безпосередньо завдячують його лідерству і його натхненню. Ніхто ніколи не бачив Старшого Брата. Він — це обличчя на плакатах, голос, що лунає з телеекранів. Ми маємо всі підстави вважати, що він ніколи не помре, і ніхто не може з певністю сказати, коли він народився. Старший Брат — це маска, в якій Партія постає перед світом. Його функція — бути точкою фокусування для любові, страху й пошани, які легше відчувати до індивіда, аніж до організації. Старшому Братові підпорядковується Внутрішня Партія, кількість членів якої обмежується шістьма мільйонами, або трохи менше ніж двома відсотками усього населення Океанії. Внутрішній Партії підлягає Зовнішня Партія, і якщо Внутрішню Партію називають мозком держави, то Зовнішню Партію можна порівняти з її руками. Ще нижче перебуває безмовна й обмежена маса, яку ми звикли називати «пролами» і яка становить приблизно вісімдесят п’ять відсотків усього населення. За нашою попередньою класифікацією, проли залишаються в юридичному полі, на відміну від рабського населення екваторіальних земель, яке постійно переходить від завойовника до завойовника і не є сталою чи необхідною частиною структури.

Загалом, членство у цих трьох групах не є спадковим. Теоретично, якщо батьки належать до Внутрішньої Партії, то це не означає, що їхня дитина також у Внутрішній Партії. Щоб бути прийнятим у те або те відгалуження Партії, треба скласти іспити у віці шістнадцятьох років. Також немає расової дискримінації або очевидної переваги однієї області над іншою. У найвищих ешелонах Партії можна зустріти і євреїв, і негрів, і чистокровних індіанців з Південної Америки, а адміністраторів будь-якого регіону завжди призначають з-поміж його жителів. У жодній частині Океанії у населення не виникає відчуття, ніби вони колоніальне населення, яким керують із далекої столиці. В Океанії немає столиці, і ніхто не знає, де перебуває її лідер. Хоча англійська мова і вважається її головною розмовною мовою, а Новомова — офіційною, вона анітрохи не централізована. Її керівники об’єднані не кревними узами, а сповідуванням спільної доктрини. Насправді ж наше суспільство дуже чітко розшароване, як здається на перший погляд, саме за спадковими ознаками. Між різними групами населення спостерігається значно менше перемішування, ніж це було за часів капіталізму або навіть у доіндустріальні часи. Між двома гілками Партії відбувається певний рух, але лише у тих масштабах, які дозволяють усунути з лав Внутрішньої Партії відвертих слабаків і, водночас, уникнути загрози від амбітних членів Зовнішньої Партії, дозволивши їм піднятися нагору. Пролетарям, як правило, не дозволяють проникати у Партію. Найобдарованіші з них, які можуть стати лідерами невдоволених, просто потрапляють під нагляд Поліції Думок і врешті-решт знищуються. Але такий стан речей не обов’язково носить перманентний характер і не є принциповим. У колишньому розумінні Партія не є соціальним класом. Вона не прагне передавати владу лише своїм власним дітям, і якщо не буде іншого способу висувати на вершину найздібніших людей, вона цілком готова набрати нову генерацію з рядів пролетаріату. Саме те, що Партія не є спадковою групою людей, допомагало їй у важкі роки нейтралізовувати опозицію. Колишні соціалісти, звиклі боротися проти так званих «класових привілеїв», вважали, що влада, яка не спирається на спадкову єдність, не може бути перманентною. Вони не розуміли, що безперервність олігархії не є фізичною, так само як не замислювалися над тим, що існування спадкових аристократій завжди було коротким, тоді як організації, які ззовні поповнювали свої ряди, такі як католицька церква, іноді існували протягом сотень і тисяч років. Смутність олігархічного правління не у спадковій передачі влади від батька до сина, а в монолітності світогляду і певного способу життя, який мертві нав’язують живим. Панівна верхівка залишається панівною доти, доки вона спроможна обирати своїх наступників. Партія зацікавлена не в тому, щоб увіковічнити свою кров, а щоб увіковічнити саму себе. Не має значення, хто саме перебуває на вершині влади, за умови, що ієрархічна структура залишається незмінною.

Усі притаманні нашому часові вірування, звички, смаки, емоції, психологія насправді покликані лише підтримувати містичний ореол Партії і приховувати справжню природу сьогоднішнього суспільства. Нині неможливе фізичне повстання або якісь спроби протесту. Пролів можна не боятися. Полишені на самих себе, вони з покоління у покоління, зі століття у століття працюватимуть, народжуватимуть дітей і