Джордж Орвелл - 1984

десь після 1900 року все відвертіше відкидалася мета запровадження свободи й рівності. Нові доктрини, які виникли в середині двадцятого сторіччя, Ангсоц в Океанії, Необільшовизм в Євразії, Культ смерті, як його зазвичай називають, в Остазії, ставили перед собою свідому мету зберегти несвободу й нерівність. Звичайно, ці нові рухи виникали на основі попередніх і намагалися зберігати їхні назви та на словах підтримували їхні ідеології. Але їхня мета полягала в тому, щоб зупинити поступ і на певному етапі заморозити історію. Маятник мав ще раз хитнутися і зупинитися назавжди. За звичним ходом речей Середні мали повалити Вищих, щоб згодом перетворитися на Вищих; а потім, завдяки обміркованій стратегії, вони мали намір назавжди зберегти свою позицію.

Нові доктрини виникли почасти завдяки накопиченню історичних знань і зростанню історичного розуміння, яке навряд чи існувало до дев’ятнадцятого сторіччя. Тепер циклічний рух історії був зрозумілим чи принаймні здавався таким. А якщо він зрозумілий, то, отже, його можна змінити. Але головна принципова передумова полягала в тому, що вже на початку двадцятого сторіччя стало технічно можливим досягнення рівності людей. Власне, як і раніше, люди не були рівними у своїх природжених талантах, і їхні обов’язки мали розподілятися таким чином, щоб одні індивіди одержували перевагу над іншими; але вже не було реальної потреби у класових відмінностях або у великій майновій нерівності. У давніші часи класові відмінності були не лише неминучими, а й бажаними. За цивілізацію платили нерівністю. Проте з розвитком машинобудування все змінилося. Навіть якщо досі було необхідно, щоб люди виконували різну роботу, їм уже не обов’язково було жити на різних соціальних чи економічних рівнях. Тому з погляду нових груп, які ось-ось мали прийти до влади, рівність людей з бажаного ідеалу перетворювалася на небезпеку, якої слід уникати. У примітивніші віки, коли було фактично неможливим справедливе і мирне суспільство, вірити в нього було досить легко. Протягом тисяч років людську уяву хвилювала думка про земний рай, в якому всі житимуть у братерстві, без законів і без тяжкої грубої праці. І це видіння мало вплив навіть на ті групи, які за кожної історичної зміни виходили на передній план. Нащадки Французької, Англійської та Американської революцій почасти вірили у свої власні фрази про права людини, свободу слова, рівність перед законом і тому подібне й їхні дії навіть інколи деякою мірою відповідали цьому. Але у сорокових роках двадцятого сторіччя всі головні політичні течії вже стали авторитарними. Саме тієї миті, коли ідея земного раю стала здійсненною, вона втратила свою популярність. Кожна нова політична теорія, хай як вона себе називала, вела назад до ієрархії та регламентації суспільства. За умов, коли загальний світогляд ставав жорсткішим, а почалося це приблизно 1930 року, практики, від яких людство давно відмовилося (у деяких випадках мова йшла про сотні років) — ув’язнення без слідства, використання військовополонених як рабів, публічні екзекуції, тортури з метою примусити допитуваного зізнатися, використання заручників і депортація цілих народів — не лише повернулися, а й віталися і навіть захищалися людьми, які вважали себе освіченими й прогресивними.

Лише за десятиліття міжнаціональних і громадянських війн, революцій і контрреволюцій у всіх частинах світу Ангсоц та його суперники постали як повністю опрацьовані політичні теорії. Але вони мали попередників у вигляді різних систем, які загалом називалися тоталітарними і які виникли раніше у цьому сторіччі, і тоді стало зрозуміло, який саме світ мав постати з розбурханого хаосу. Як стало очевидним і те, хто саме цей світ контролюватиме. Нова аристократія утворилася переважно з бюрократів, учених, інженерів, організаторів профспілкового руку, публіцистів, соціологів, учителів, журналістів і професійних політиків. Ці люди, які походили із службовців середнього класу й вищих прошарків робітничого класу, були сформовані та об’єднані стерильним світом монопольної індустрії та централізованого уряду. Порівняно з попередниками, що були при владі у минулих століттях, вони не були такими жадібними, менше тяжіли до розкошів і більше до влади, а головне, краще усвідомлювали те, що вони роблять, і ще сильніше прагнули знищення опозиції. Ця остання відмінність є кардинальною. Супроти сучасної системи всі тиранії минулого видаються слабкими і неефективними. Панівні групи завжди були до певної міри заражені ліберальними ідеями, вони часто не звертали уваги на важливі аспекти, їх цікавили лише вчинки своїх підлеглих, і їм було байдуже, що ті думають. Навіть католицька церква середніх віків, якщо її оцінювати за сучасними стандартами, була толерантною. Причина цього почасти була в тому, що раніше жоден уряд не мав можливостей утримувати своїх громадян під постійним наглядом. Проте винайдення друкарства полегшило маніпулювання громадською думкою, а кіно і радіо сприяли подальшому розвиткові цього процесу з винайденням телебачення і запровадженням технічних удосконалень, які зробили можливими одержувати й передавати інформацію за допомогою одного апарата, закінчилося приватне життя. Кожен громадянин або, принаймні, кожен достатньо важливий громадянин, аби за ним стежили, міг по двадцять чотири години на добу перебувати під наглядом поліції і шквалом офіційної пропаганди, водночас позбавлений будь-яких інших альтернативних комунікаційних каналів. Уперше виникла можливість домогтися не лише цілковитої покори перед державою, а й цілковитої єдності у будь-яких питаннях.

Після революційного періоду п’ятдесятих і шістдесятих років, як і завжди, суспільство перегрупувалося у Вищих, Середніх і Нижчих. Але, на відміну від усіх своїх попередників, нова група Вищих діяла не інстинктивно, а точно знаючи, що саме треба робити для того, аби зберегти свої позиції. Було вже давно з’ясовано, що єдиною надійною основою для олігархії є колективізм. Найлегше захищати багатство й привілеї, коли ними володіють спільно. Так зване «скасування приватної власності», здійснене в середині сторіччя, насправді означало концентрацію власності в значно меншій кількості рук, аніж раніше, але з тією відмінністю, що нові власники утворювали організовану групу, а не стихійну масу індивідів. Сам по собі жоден член Партії нічим не володіє, окрім суто приватних речей. Колективно ж в Океанії Партія володіє всім, бо вона все контролює і розподіляє блага, як їй заманеться. У роки після Революції їй вдалося майже без опору захопити владу, бо весь процес був представлений як акт колективізації. Усі вважали, що коли знищити клас капіталістів, на зміну йому прийде соціалізм. І капіталізм справді був знищений. Фабрики, шахти, земля, будинки, транспорт — усе було експропрійоване. А що всі ці речі перестали бути приватною власністю, то з цього випливало, що вони мають стати власністю громадською. Ангсоц, який утворився з попреднього соціалістичного руху й успадкував його риторику, проголосив новий напрям у соціалістичній програмі; з передбаченим і бажаним результатом, за якого економічна нерівність закріплювалася