Марія Семенівна Галина - Автохтони

– Не намагайтеся збити нас з пантелику, – сказав той, з лупою. – Вони у вас?

– Що – у мене?

Власник ауді, який запустив тим часом руку в його сумку, розгублено поглянув на нього.

– Це що?

– Сорочка, – пояснив він, – моя. Несвіжа. Вона вам не потрібна. Якщо вам не складно, заштовхайте, будь ласка, назад.

Той, з порізом, тримаючи на долоні його ноутбук, тикав у клаву змерзлими пальцями. Певно, він серед них вважався найпросунутішим.

– Нічого немає, – сказав той, з порізом, розчаровано.

– А що ви очікували знайти?

Трійця переминалася з ноги на ногу.

– Не прикидайтеся, – нарешті сказав власник ауді. – Ходите тут, у все лізете, робите вигляд, що вас цікавить якась там група. Кого ви сподіваєтеся обдурити? Нас? Не на тих натрапили! Ми ж то знаємо, на кого ви насправді полюєте!

– На Ковача? – обережно спитав він.

– До чого тут Ковач! Не морочте мені голову! Нам голови! Цей допис у вечірці, ця виставка, весь цей галас!

– Он воно що. Стривайте, я здогадаюся. Баволь! Ми тут через Баволя. Я правий? Щоденники Баволя?

Власник ауді похмуро пирхнув через ніс. Із ніздрів вирвалася хмарка білої пари.

– Рано чи пізно ви повинні були повернутися, щоб їх забрати, – сказала людина з порізом.

Він вмостився зручніше на чурбачку і схрестив ноги. Вийшло не дуже стійко, але визивно.

– Ось тут ви помилилися. – Він оглянув трійцю, яка стояла перед ним із виглядом шкільних хуліганів, що завинили. – Забрати? Навіщо? Я повернувся їх знищити.

Людина з порізом сіпнулася і гучно охнула. Ця була найнервовішою. Людина з лупою штовхнула власника ауді ліктем у бік.

– Послухайте, – швидко заговорив той, немов стусан повернув усередині організму якийсь рубильник, – ви робите страшну помилку. Баволь? – Той, що говорив, квапився, немов боявся, що його змусять замовкнути, можливо, назавжди. – Непідготовлена, неосвічена людина. Мислить підкіркою. Образами. Що він міг зрозуміти в тому, що ви йому транслювали? Все переплутав. Викривив. Показував абикому. Так, у такому вигляді ці записи, без сумніву, становили загрозу для людства. Але…

– Ви, звісно, інша річ? – люб’язно підказав він.

– Ми – інша річ, – погодився його співрозмовник. – Ми спеціально готували себе до місії контактерів. Ні-ні, Баволь був талановитий, я вас розумію… Але ж жодної відповідальності перед людством! Розумієте, жодної. Пияцтво, безладний спосіб життя…. Ви ж, ну пробачте, на нас, на людях, не розумієтеся.

– От тільки брехати не треба, – сказав він суворо. – Баволь узагалі не пив. І жив анахоретом. Баволь дуже серйозно ставився до своєї місії. І ось цього не треба. Щодо не розуміємося. Ми спостерігали за вами сотні років… Та що там! Тисячі. Ми обирали найгідніших. І передавали свої знання. По краплині, рівно стільки, скільки ви здатні були прийняти. Ми… – Він подумав, добираючи красиву метафору, і сказав: – Ми обробляли вас, як сад!

Херові ж із нас садівники. Але що виросло, те виросло.

– Ми розуміємо, – квапливо погодився нервовий.

– Ви сумніваєтеся у правильності нашого вибору? Чи не рухає вами проста заздрість? До фізичного стану Баволя, хоча б? Адже ми його наділили великим запасом міцності.

– Так, – погодився нервовий, – ми підняли його медичні картки. У нас була своя рука в районній поліклініці. Людина не буває настільки здоровою, це неприродно.

Їм теж хочеться, подумав він. А вголос сказав:

– Біологічний вік – дурниця. Для нас це не проблема. Набагато складніше було відводити від нього небезпеки іншого роду. Всі буревії двадцятого століття.

– Авжеж, ми розуміємо, – сказав нервовий, – але тоді, якщо він вам підходив… Тоді чому… чому ви усунули його?

– З чого ви взяли, що це ми?

– Але як же… – витріщився нервовий, – але як же, от…

– Це не ми, – твердо сказав він. – У всесвіті теж є сили, які протиборствують. Так, знайшовся дехто, хто був зацікавлений у його загибелі. Той, кого не влаштовувало, що людство може все ж таки, після всіх буремних потрясінь, вибратися на вірний шлях.

Нервовий перезирнувся з тим, що з лупою.

– Коли ми дізналися, що Баволь загинув, – вів далі він, – нам довелося терміново висилати емісара. Але самі знаєте, що таке міжзоряні траси… я запізнився. Записи Баволя вже опинилися в недобрих руках. Більшого я не маю права говорити. Адже при правильному підході людство могло б влитися в сім’ю розумів. Стати безсмертною променистою енергією. Але в людства є вороги!

– Він же гонить, – несподівано сказав нервовий. – От сука! Він не емісар.

– Ви що, й справді повірили? – Він паскудно вишкірився. – Привіт з Альдебарана, лузерчата.

– А може, не гонить, – засумнівався той, що з лупою. – Він і повинен так поводитися. Теоретично. Добра підготовка, навички маніпулятора. Блеф подвійного рівня.

– Але ж анатомічно він людина? – спитав нервовий. – Чи маскується?

– Андроїд, певно. – Власник ауді оглянув його дуже уважно. – Або негуманоїд. Ви ж бачите! Він не боїться. Жодних емоцій.

– Але він он дихає…

– Маскування.

Але ж від них усього можна сподіватися, ще схочуть перевірити…

– Послухайте, – сказав він терпляче. – Це ж маячня. Вигадка. Який зв’язок з космосом? Які емісари? Які послання? Він же санітаром був, не знали? Ефір, морфій. Пеніциліну не було, а морфію хоч дупою їж. Звідси і глюки. Немає жодних записів. Воробкевич усе вигадав. Розкручує Баволя, от і вигадав. І про записи, і про кришталеву кулю… Це піар-кампанія, розумієте?

– Ось тут ви і прокололися, – сказав володар перснів, який досі мовчав і лише випускав нервово у холодне повітря хмаринки пари. – Передавач у нас. Не знали, еге ж? Покажи йому, Вікентію.

Той, що з лупою, поліз у кишеню пуховика. Кишеня була глибокою, Вікентій ворушив там рукою нервово й обережно і нарешті витяг дещо, що уміщалося в долоні й було загорнуте в м’яку коричневу замшу. Він дивився, як Вікентій дбайливо розгортає замшу, і думав, що справа затягується. Якщо він не прийде на відкриття, Воробкевич образиться. До того ж треба встигнути зайти за Мариною.

– Ось. Руки тримайте за спиною, – сказав нервовий.

– Тільки він розбитий, – сказав Вікентій, – не впильнували. Не зберегли. Шкода.

На долоні Вікентія в м’якій бурій шкурці лежало кришталеве яйце. Надбите, немов хтось, намагаючись надколоти шкаралупу, не розрахував і занадто сильно тюкнув об край столу. Тріщини оббігали поверхню, що м’яко світилась, але все одно було видно, що там, у молочній опаловій глибині, щось рухається. Він нахилився ближче, все ще зі зчепленими в замок за спиною руками. Клоунів злити не хотілося. Там, усередині, час від часу заступаючи незрозуміле джерело внутрішнього світла, пересувалися тіні. Одна раптом присунулася до внутрішньої поверхні яйця. Він кліпнув.

– Вони інколи підлітають