Марія Семенівна Галина - Автохтони

Усе пройшло як помащене, але їм довелося прирізати колійного обхідника. А до чого тут, скажіть, колійний обхідник? Про лікаря місцевої інфекціонки люблять, він хотів вилити до водосховища пробірку з культурою Yersinia pestis, але все зволікав, зволікав, бо розумів, що цю воду питимуть його жінка та дівчинки… І його взяли, і тоді він сам випив вміст пробірки і помер у страшних муках…

– А як щодо спільності? Єдиного пориву? Екстазу? Суто тілесного захвату?

– Не знаю, що ви маєте на увазі. Екстаз і суто тілесний захват – це коли громлять винні склади. Або коли гідні містяни при одній тільки чутці, що німці в місті, на світанку натовпом приходять до Єврейського кварталу і починають витягувати з будинків сонних жінок та дітей. Екстаз – це коли всі разом когось б’ють.

– Що, не було героїв?

– Був. Один. Поляк, цілковитий антисеміт, дженджуристий, з такими, знаєте, вусиками, встав поперек вулиці й сказав, курва, хто перший їх торкнеться, вб’ю, і тоді забили каменями його самого…

– Ковач?

– Чому – Ковач? Якийсь інший поляк. Ковача вже посадили до того часу. Або взагалі розстріляли.

Він відрахував купюри, додавши зверху. Валек перерахував, ствердно похитуючи головою, сховав до кишені.

– Ви щедра людина. Щиро дякую. А то, чесно кажучи, доньці вже другий місяць зарплатню затискають.

– А де вона працює?

– Продавчинею. У квіткарні. Цілодобовій. І кому, постає питання, потрібні квіти вночі?

– Це ж чудово, коли посеред ночі раптом комусь можуть знадобитися квіти. А скажіть, Банківська далеко?

– Ми на ній стоїмо, – сказав Валек.

* * *

Солідні будинки, солідна вулиця. У будинку номер один був салон зв’язку «Механічний апельсин» і кав’ярня, в будинку номер два – відділення якогось банку та кав’ярня. Вейнбаум мешкає на цій вулиці? Йому чомусь здавалося, що Вейнбауму тут має бути нудно. Але якщо попитати, скажімо, по кав’ярнях… Вейнбаум – не з тих, хто здатен загубитися у натовпі. Але, можливо, він даремно непокоїться. Скажімо, кран потік. Старі крани весь час течуть, потрібно викликати сантехника, лагодити, морочитися… А сьогодні Вейнбаум уже сидітиме в «Синій пляшці». Як завжди.

У торговельному центрі на розі він купив нову сорочку, неадекватно дорогу, і тут же, в туалеті, посеред кахлів та нікелю, перевдягся. Несвіжу сорочку він заштовхав до сумки. На новій при ближчому розгляді виявився кривий стібок і етикетка Made in China. Гаразд.

Пішов дощ, уже без снігу. Зараз там, у теплому нутрі «Криниці», сидить за стійкою Марина і читає черговий дамський роман. Як може жінка, в якої такий чоловік, читати всю цю муру? Що взагалі повинна відчувати жінка, поряд з якою бік у бік живе справжнє, непідроблене диво?

– Не рухайтеся, – сказали ззаду.

– Та я й не рухаюся.

У величезній, трохи нахиленій вітрині торговельного центру він бачив своє відображення. За спиною відображення стояла нервова лисувата людинка. Рука в кишені куртки натякала на щось приховане, ну, скажімо, пістолет. А може, й ні. На понт бере, подумав він.

– Пройдіть зі мною.

Чоловічок намагався говорити жорстко, але від напруги зривався на фальцет.

– Що знову? Вам не набридло?

– Що набридло? – трохи ошелешено спитав чоловічок.

Адже цей, здається, не з меломанів. Пуховик, в’язана шапочка. Не той стиль.

– Куди йти хоч? – спитав він.

Чоловічок за його спиною покрутився на місці, але руку з кишені не прибрав.

– До машини. Он до тієї синьої ауді.

– Лайно ваше ауді, – сказав він, щоб позлити чоловічка, – ви її хоча б помили.

– А от поводитися по-хамському не треба, – образився той.

В ауді сиділи ще двоє. Один на задньому сидінні, другий – на передньому. Той, що на задньому, посунувся, звільняючи йому місце. Цей рясно користувався чоловічими парфумами. І порізався, коли голився. Поріз було заклеєно пластиром тілесного кольору. В того, що сидів попереду, комір куртки був у лупі. Бойова команда лузерів.

– У мене є пара годин, – сказав він, – потім я хотів би зайти до «Синьої пляшки» кави попити. А о п’ятій відкриття. Вернісаж. І я туди запрошений. А ви – ні.

Володар перснів рушив ауді з місця; вони їхали, і будинки стали темнішими та нижчими, ауді дерлася нагору битою бруківкою, тьмяна трава на узбіччі, риштак забито палим листям, голі віти вибуялих кущів стукали у скло зворушливими тугими кулачками білих ягід… Ауді вильнула і зупинилася на асфальтовому майданчику перед покинутим шлакоблоковим павільйончиком з іржавим мангалом біля обшарпаної стінки.

Той, що з лупою, відстібнув ременя, вибрався назовні, причому не дуже спритно, і став біля машини. Водила теж. Ну-ну. Сумне видовище.

– Ось тепер виходьте, – скомандував той, що з порізом.

На передній стіні павільйону збереглася мозаїка: дівчина в хустинці на тлі сходу сонця підіймала сніп на витягнутих руках, і летіли у синю далечінь гуси-лебеді… У дівчини не було одного ока та частини щоки, і тому вона скидалася на зомбі. А шкода, що Лідії не вистачало сарказму. Чи принаймні гумору. Була б суперпопулярною художницею.

Вікна були вибиті, одне, бокове, заставлено фанерою. Угу.

– Всередину, – сказав той, з лупою.

– Реп’яхова олія, – сказав він, – і ще цей… як його? А, Head and Shoulders. Змішати, але не збовтувати.

Бідолаха блиснув очима, але промовчав.

– Люди, в яких проблеми, вважають за краще їх не визнавати, – сказав він, – ігнорувати. У вас лупа. Жирна себорея. Реп’яхова олія добре допомагає.

У павільйоні було ще холодніше, ніж знадвору. На бетонній підлозі біля дальньої стіни лежала підсохла купка, сором’язливо прикрившись обривком газети.

– Кращого місця не знайшли? – спитав він докірливо.

Поряд із входом круглилися декілька чурбачків, переливаючись парчевою зеленню моху та багрянцем лишайників. Це кафе збанкрутіло дуже, дуже давно, подумав він. Ще на початку дев’яностих.

– То й що? – Він примостився на чурбачку.

Знизу, від бетону, йшов відчутний холод.

Трійця тупцювала поряд, переминаючись із ноги на ногу. Напевно, теж мерзли.

– Та ви присаджуйтеся, – сказав він і, згадавши купку, виправився, – сідайте.

Один підштовхнув іншого ліктем. Він ніколи не бачив таких сором’язливих викрадачів.

– Чому б вам не зізнатися, – сказав нарешті той, з порізом. – Цим ви зекономите безліч часу. Тим більше що ми й так усе знаємо.

– Тоді який сенс зізнаватися? – Він зітхнув. – Я вас розумію. Тут холодно. Вогко. Вам напевне хочеться відлити. Коли холодно та вогко, зазвичай хочеться відлити. Тим більше що ви нервуєте. А коли нервуєш, теж зазвичай хочеться відлити. До того ж сюди будь-якої хвилини можуть завалитися якісь відморозки. Он там, біля стіни, биті пляшки. Щоправда, я гадаю, для відморозків тут холоднувато зараз. Вони, напевно, влітку сюди люблять приїздити,