Андрій Анатолійович Кокотюха - Червоний. Без лінії фронту

— Здравія бажаю! — Суворов, як того вимагав статут, козирнув.

Червоний, трохи подумавши, теж віддав честь. Руки один одному вони не тиснули.

— Командир особливого партизанського загону, капітан Червоної Армії Гаврилов, — назвався Павло.

Він не збирався казати бандитам, хто є насправді.

— Покладіть зброю, — промовив Червоний.

Суворов спокійно зняв із плеча автомат, опустив на траву. Ми із Сашком зробили те саме.

— П’ять кроків уперед, — почули новий наказ.

— Твої люди теж повинні...

— П’ять кроків уперед. — Бандерівець не збирався слухати нашого командира.

Павло переступив через автомати, підкорюючись. Ми наслідували його приклад. Бандерівці складати автомати навіть не думали.

— Непорядок, — сказав Суворов. — На переговорах парламентери мусять мати рівні умови.

— Ми на своїй землі, — почули у відповідь. — Захищаємо її зі зброєю в руках.

— Я назвався, — нагадав Павло.

— Чотовий Української повстанчої армії Остап.

— Будемо знайомі ближче. Я вчився в Ленінграді, потім перевели в Москву. Але батьки родом із Харкова, там і я народився й жив до семи років. Це, — кивнув у мій бік, — наш комісар, товариш Баранов, — вигадав на ходу перше-ліпше прізвище. — Нехай він із-під Тамбова. Зате ось товариш, — показав на Сашка, йому навіть прізвища не придумав, — шахтар спадковий. Народився на Донбасі, місто Боково[29], ти й не чув, мабуть.

— Не чув, — признався Червоний.

— Про Донбас хоча б чув? — Схоже, Суворов вирішив трохи познущатися з бандита.

— Чув.

— Скажеш, то не Україна?

— Україна, — відповів Червоний, трохи подумавши.

— Ну, а Харків, звідки я родом?

— Україна. — Тепер не думав.

— І тут Україна, — підсумував Павло, для певності тупнувши ногою. — Виходить, у нас із тобою, чотовий Остапе, земля одна. І ми обоє маємо на неї право.

— Тільки з того боку, звідки ти, Україну вже давно захопили й упокорили голодом. Ти воюєш зі зброєю в руках за свого Сталіна. Ми над собою Сталіна не хочемо.

— А кого? Гітлера?

— Нікого. Наша земля, наша влада, наша держава.

— Так Червона Армія звільняє Україну від Гітлера. Хіба в нас не один ворог?

— Це не звільнення, коли сюди повертають Сталіна.

— Не спіши ти з висновками. Скорий який. Давай про спільних ворогів говорити.

— Сталін обіцяє ляхам повернути кордони, які були до війни. Заради того німців виганяємо, аби потім знову опинитися під поляками?

— То пропаганда. Не слухай. Подавляться поляки, повір мені.

— Ляхи з вами заодно. Як поясниш?

— Бо нам же треба мати тут союзників! Це нормально, коли війна! Чому ми не можемо знайти спільну мову проти спільного ж ворога? Тоді разом і полякам укажемо на місце!

— Разом воювати за совіцьку Україну?

— Але ж за Україну! Це важливіше!

Я слухав Суворова, й мене охопив сумнів: хто з нас комісар, хто політпрацівник і агітатор? Дотепер уявлення не мав про Павлові таланти отак підбирати ключики. Просто зараз, на моїх очах капітан ніби між іншим дуже вправно почав вербувати бандерівського командира. Чи мені здалося, чи Червоний потроху почав сумніватися в своїй правоті. Не відразу, там ще працювати й працювати. Але готовий був битися із Сашком Зайцевим об заклад: зерно сумніву Суворов уже посіяв. Якщо не в Остаповій голові, то в голові котрогось із його посіпак, вони ж теж уважно слухали розмову.

— Ми не воюємо за Сталіна, — промовив нарешті Червоний.

— Хіба не товариш Сталін у тридцять дев’ятому звільнив вас від польських панів?

— Звільнених не саджають у тюрми. Не катують, не страчують гуртом, не шлють у Сибір цілими родинами.

— З ворогами інакше не можна. Ви ж теж убиваєте ворогів.

— Коли так, для Сталіна ціла Україна — ворог. Бо таке з нами робили від Донбасу до Львова. І далі робитимуть, щойно совіцька влада вернеться. Якщо розмова про це, її більше не буде.

— Хочеш сказати, переговорам кінець?

— Ні, чому? — Зараз Червоний заговорив діловито. — Є наказ уникати бойових дій із совіцькою партизанкою, поки вона сама їх не провокує. Не всі його дотримуються. Хоча б через ваші провокації. Та все одно є змога домовитися, раз ми вже при тому.

— Давай домовлятися.

— Це можливо за умови повного складання зброї з вашого боку.

Від такого нахабства я не стримався — присвиснув. Сашко Зайцев реготнув, хай це й здалося недоречним. Суворов аж відступив, озирнувся на нас, знову глянув на Червоного.

— Не тобі умови висувати.

— Чому? — Питання прозвучало наївно, у той момент здалося: маємо справу з великою дитиною.

— Ставити умови — прерогатива сильного.

— Ми сильні.

— Ви вперті.

— Є трошки. — Червоний вишкірився, бо усмішкою назвати його гримасу я б не наважився.

— Я так розумію, з цим прийшли на переговори. Наперед знали результат. Для чого тоді?

— Подивитися й послухати. — Бандерівець загрозливо поклав руку на автомат, і я напружився, адже їм заіграшки розстріляти беззбройних. — Я веду з тобою розмову, бо маю відповідний наказ. Та жодного бажання говорити далі, сьогодні й будь-коли, у мене нема. Продовжу в тому разі, якщо ти й твої люди зрозуміють, як вас усіх дурить ваша влада й ваш Сталін. Шляхів у вас потому два. Хто хоче — забирається геть і більше не потикається сюди. Інші можуть приєднатися до нашого війська. Ось за яких умов ми зможемо разом бити спільного ворога.

Я зрозумів свою помилку. Правильні слова Павла Суворова не доходили до отруєної свідомості бандерівця. Зараз він незграбно намагався використати зброю капітана, агітацію, проти нас самих. Номер не пройде. І з сумом мусив визнати: наша спроба домовитися з бандитами про перемир’я й виконати завдання теж провалилася.

Я отримав гарний урок.

Домовлятися з ворогом не можна за жодних обставин.

Його треба знищувати.

Після Остапової промови подальші перемовини втратили смисл. Бандити дозволили нам узяти зброю й дочекалися, поки наша трійця залишить галявину. Знову відчував між лопатками колючий погляд бандерівського командира. Чекав — стрілятимуть у спину, адже це люди без честі й совісті. Обійшлося. Напевне, вирішили хоча б один раз дотриматися якогось порядку. Червоного, мабуть, розпирало від власного благородства.

Знову помилився.

Знайшов кого назвати благородним.

Наступної ночі вони напали на наш табір.

5