Ольга Соболєва - Казки Чаробору, Ольга Соболєва

***

Тим часом на іншому кінці Чаробора Баюну та Ярославі абсолютно не спалося. З ранку вони подолали величезне болото, боролися з цілим роєм комарів, пробиралися крізь бурелом. В один із моментів Ярослава не витримала і запитала:

- А ти не міг би начарувати нам комфортнішу дорогу?

- Не міг би, - пробурчав у відповідь кіт. Він теж втомився від постійного виляння між лісовими чагарниками. – Немає в мене такої сили.

- Серйозно? - здивувалася дівчина. – Я думала ти чарівник.

Баюну абсолютно не хотілося продовжувати цю тему, але він все ж таки вирішив раз і назавжди пояснити свої можливості:

- Не зовсім так. Є в мене вроджений дар - намуркувати дрімоту. Ще дечому я навчився в Університеті: створювати дрібні чарівні предмети, використовувати вже готові джерела чаклунства. Але всередині мене, на жаль, немає тієї сили, як, наприклад, у Ягинішни чи Ореста. Та й для будь-якої дії мені в два рази треба більше чаклунства. Це, знаєш, неабияк виснажує.

- А як же ти допоміг мені на болотах? – Ярослава збентежено зупинилася посеред галявини яскраво-зеленого моху. - Як врятував мене від тієї похмурої тіні?

- Це все Ягинішна. Вона змайструвала спеціальний амулет, який і допоміг мені відкинути чари, - пояснив кіт.

  - Ясно, - здавалося, Ярослава навіть засмутилася. - Я весь час забувала запитати, що за чудовисько нам тоді попалося? Виразно виднівся жіночий силует. Чи не Варвара?

- Можливо, - скривився Баюн. – Але не хотілося б вірити, що її сила так зросла. Та й не можу зрозуміти, навіщо їй Білосніга? А може, це Чорнобог знову щось придумав. На хитрі вигадки він майстер.

- Невже й справді існує такий могутній лиходій? - дівчина невдоволено хмурила брови при своїй здогадці. - У це навіть складніше повірити, ніж у кота, що говорить.

- Ще й як існує, - пирхнув той у відповідь. – Як повернемося додому, я тобі про нього розповім і навіть покажу свої наукові статті. У студентські роки захоплювався цією темою.

На прохання Баюна Ярослава знову дістала Чарівне Дзеркало, щоб звіритися з місцевістю. Дівчина ніяк не могла зрозуміти, як коту вдається розібрати потрібний напрямок? Вона навіть насторожено запитала чи не хитрує той. Але Баюн лише поблажливо посміхнувся, а потім зволив пояснити, що у відображенні чітко видніється Лиса гора. Ярослава, звичайно, нічого такого не розрізняла. Але кіт поспішив її запевнити, що так і має бути. Справжню Лису гору бачать лише чарівники та казкові істоти. Оскільки Баюн знав, в якому напрямку височить чаклунська скеля, то залишалося лише орієнтуватися на сонце.

Насправді Хатницьке (так називалося село домовиків), як і попереджав Баюн, ховалося серед великої лісової галявини. У самому її центрі височіло кілька старих дерев, обплетених густим терном. Місце здавалося непривабливим, навіть моторошним, але Баюн впевнено крокував до його краю.

- Тримайся за мій хвіст, - скомандував чарівний компаньйон і твердо ступив крізь тернину.

Чаклунська стіна здригнулася брижами і пропустила гостей. А все завдяки невеликому амулету, котрий люб'язно надав Якуб. За його словами, іншого шляху крізь стіну не було. Домовик щиро шкодував, що не міг розповісти дорогу до свого села, але заборона єдина для всіх. Так би мовити, велика таємниця. Ця розмова була єдиним разом, коли домовик показався Ярославі на очі. В інші дні він вважав за краще робити свою роботу потай.

Як тільки мандрівники минули чарівну стіну, їхньому погляду відкрилося чудернацьке поселення. Низькі глиняні будиночки стояли акуратними рядами в декілька поверхів, між ними петляли бруковані стежки, а навколо вирувало справжнє господарство. Мекали кози, в загонах ліниво байдикували свині, а по доріжках бігали строкаті кури. Домовиків насправді було легко відрізнити від простих людей: не вище метра на зріст, у вишитих сорочках і всі з яскраво-блакитними очима та немовби солом'яним волоссям. Картина здалася, на диво, повсякденною, через що Ярослава розчаровано хмикнула.

- А ти чого чекала? – ніби прочитав її думки Баюн. - Замок, що ширяє в хмарах і крилатих поні?

Дівчина лише відмахнулася, але, по суті, вчений кіт мав рацію - не кожному дано таке побачити, а вона ще й перебирає. Хоча наступні події особливого враження на Ярославу теж не справили. Гостей ввічливо прийняли у великому будинку старости, пригостили простими, але смачними стравами і з подивом почули про зникнення одного зі своїх родичів. За традицією йому б повернутися в село і постати перед старшими, отримавши їхнє схвалення. Але ніхто з домовиків і чути не чув про те, що трапилося. Більше того, староста категорично відмовив у послугах нового домовика, дізнавшись, що там мешкає відьма. І ніщо його не змогло переконати: ні заслуги інших членів сім'ї, ні багатство господарства, ні особисте прохання Хранительки Перехрестя Трьох Світів. Навіть любов Матвія до кішок не змогла підкупити серця обачних лукав’їх.