Наталія Гурницька - Мелодія кави в тональності сподівання

ввечері, Анна вирішила спокійно прогулятися по алеях парку сама. Навіть дівчаток вирішила не брати з собою. Ті давно повечеряли, і зараз кожна з них займалася тим, що найдужче подобалося робити перед сном. Люцина малювала, Еля читала книжку, а Яніна щось записувала в дівочий альбом. Марися все ще мучила оту свою вишивку гладдю. Дивовижне терпіння має дівчина. Але вишивка таки їй вдається. Того в неї не забереш. Майстерна робота і золоті руки. Добре, що Марися нарешті цілком звикла до життя в маєтку. Навіть знайшла спільну мову з Люциною і вони стали колежанками. Шушукаються одна з одною, сміються, ходять на прогулянку парком, мають якісь свої таємниці від Ясі та Елі, а ще Люцина взялася вчити Марисю гри на фортепіано, а сама в неї вчиться рукоділлю. Хоч тут усе без проблем. Відпочивають та тішаться життю. І слава Богу!

Щоб нікого не турбувати, Анна вирішила вийти з будинку через бокові двері канцелярії. Так вона відразу опинялася у внутрішньому дворику і залишалася непоміченою. Мала потребу спокійно подумати, тому навіть до кухні не зайшла, щоб прихопити щось поїсти. Зрештою, дві години тому нашвидкуруч перекусила в канцелярії хлібом і холодним печеним м’ясом, а нещодавно випила філіжанку холодної кави, яка ще залишилася в кавнику після підвечірку і доїла рогалики з рожею, які принесла до кави Кася.

Зачинивши за собою двері канцелярії, Анна заховала ключ у сховок зліва від вікна і вийшла у внутрішнє подвір’я дому. Перетнула його, відчинила невеличку хвіртку. На вулиці ще було доволі тепло, але сонце вже схилялося до небокраю. Парасольку можна залишити вдома.

Щоб не забруднити поділ сукні, Анна ледь припідняла рукою спідницю над черевичками, тоді неспішно проминула господарські будівлі та будиночок для робітників і завернула на майже непомітну у високій траві вузьку стежку. Ця стежка огинала сад та город збоку, а далі бігла пасовищем донизу, проте до ріки не доходила, а завертала вліво і заглиблювалася в гущавину парку.

Анна на мить призупинилася посеред пасовища і глибше вдихнула повітря, у якому ще лишався запах розпечених за день трав. У полудень тут немилосердно палить сонце, проте ввечері доволі затишно і спокійно. Спека відступає, квіти потроху стуляють яскраві пелюстки і хиляться додолу, завмирає денна метушня комах, а в повітрі бринить тиша. Навіть корів давно позаганяли в стайні, і лише десь ближче до ріки пасуться коні. Незабаром тут стелитиметься клубами туман, але наразі сутінки лише ледь чіпляють за очі, а на обрії палахкотить червоним та жовтогарячим захід сонця.

Анна ледь примружила очі. Проміння згасаючого сонця лагідним теплом торкається шкіри і потроху блякне півтінями. До ночі денна спека зовсім спала, а вітер зі сторони Бугу дарує приємну прохолоду та свіжість.

Усміхнувшись приємним відчуттям, Анна підібрала спідниці так, щоб не намочити їх у росі, яка потроху падала на трави, і неквапно заглибилася в гущавину парку. Ішла повільно, повністю поринувши в свої думки, і незчулася, як проминула головну алею, тоді велику клумбу з пишно квітучими флоксами, вийшла на бічну алею, залишила в стороні каплицю Божої Матері, старий цвинтар і наблизилася до альтанки в найглухішому закутку парку.

Біля альтанки трохи стишила крок і прислухалася. Тиша, півтемрява, спокій. Чути запах старого дерева, з якого побудована альтанка, та пахощі улюблених матіол, які нещодавно розквітли при ній. Ці квіти вона наказала посіяти відразу по приїзді в маєток і зараз нарешті могла по-справжньому насолоджуватися їхнім запахом. Не лише любила матіоли з дитинства, але завжди підпадала під отой особливий чар чуттєвості та створену ними ввечері атмосферу солодкого передчуття. Так, ніби поринаєш в густий туман мрій і повільно кружляєш у напівсні.

Анна обережно торкнулася стіни альтанки, мимоволі ковзнула рукою по шорсткій поверхні дерев’яної дошки і заплющила очі. Колись вона вже ловила в собі щось подібне до сьогоднішніх відчуттів. Щось дуже потаємне і хвилююче, щось таке, що зараз забулося, проте ще відлунювало солодким болем у серці. Але що це було? Коли? З ким? Напевно, це було десь в інакшому житті чи світі.

Анна розплющила очі й замислено глянула в темряву парку. Ні, цілком чітко усвідомлювала, що дуже давно з нею щось таке справді відбувалося. Відчувала під рукою таку ж шорстку поверхню дерева і вдихала запах матіоли так, ніби хотіла напитися ним до знемоги чи оп’яніння, і потім було ще щось. Але що?

Раптом Анна помітила якийсь слабкий порух листя поряд з альтанкою і затамувала подих. Тут хтось був, проте загрозою це не відчувалося. Навіть страху не було, лише передчуття чогось таємничого і приємного. Хтось очікував на неї поряд з цією альтанкою. Чи не Тадеуш?

– Хто там? – Анна спробувала роздивитися того, хто стояв у тіні. – Що вам треба в нашому парку?

Тадеуш обережно ступив декілька кроків вперед і вийшов з півтіні альтанки.

– Я не хотів вас налякати ще раз, Анно. Чекав, коли ви самі мене помітите.

Анна ледь усміхнулася і ступила крок назустріч Тадеушу.

– Я б не злякалася. Починаю звикати до сюрпризів. Але звідки ви знали, що я прийду сюди саме сьогодні?

Тадеуш усміхнувся і трохи несподівано для Анни нахилився і торкнувся її руки ввічливим поцілунком.

– Вас легко передбачити. Декілька днів тому ви написали в листі, що любите ввечері після спеки прогулятися парком. Сьогодні була спека, а тут ваше улюблене місце відпочинку. Я подумав, що вам сподобається мати товариство для прогулянки.

Анна підняла голову і глянула Тадеушу просто в очі.

– Цей мій лист не був запрошенням для вас. Ви помиляєтеся.

– Я майже ніколи не помиляюся, Анно, – Тадеуш ступив ще крок вперед і раптом опинився зовсім близько поряд з нею. – Вам неприємно мене бачити?

Анна заперечно похитала головою, подивилася на нього довгим поглядом і опустила очі.

– Принаймні я вас не проганяю. Тадеуш тихенько розсміявся.

– Думаю, для мене навіть така ваша відповідь – це вже поступ.

Анна усміхнулася.

– Напевно, але прогулюватися з вами парком я не буду.

Мені проблем не треба.

Більше нічого не сказала. Залишила ініціативу для нього. Тадеуш теж усміхнувся, спробував зловити погляд Анни, проте не зміг.

– Я розумію, що ви не можете запросити мене до себе додому, але ж в альтанку ви мене запросити таки можете.

– Напевно, – Анна кинула на нього ще один швидкий погляд і відвела очі. – Напевно, можу, Тадеуше. То залежить.

– Залежить? Від чого чи від кого?

– Від вашої поведінки насамперед. – Анна тихенько розсміялася. – Напевно, Тадеуше. То залежить.

– А щось більш певне ви сказати можете?