Ангеліна Кріхелі - Містичне кохання (збірка), Ангеліна Кріхелі

- Напевно, ти вже знаєш чому.

- О, звісно! Їй самотньо.

- Багатьом самотньо.

- Їй особливо самотньо. Тому що вона має родину і дітей.

- Чи буває так?

- Звісно! Вона ж любить їх, всім серцем. А коли ми когось так сильно любимо, то розчиняємося в тій людині, і починаємо втрачати себе. І коли ми йдемо далеко від себе, нам особливо самотньо. Без себе... Пройдемо ще трошки?

- Ти не втомилася?

- Дякую, що підказуєш відповідь. Не втомилася.

- Ти - буквоїд.

- Подивись, які гарні квіти!

- Хочеш, зіберемо тобі букетик? Думаю, твій лікар не буде проти, адже він сам рекомендував тобі позитивні емоції.

- Ні в якому разі. Подивись на них. У кожного з них свій характер: цей радісний, цей задумливий, цей втомлений, а ось цей... подивись, як міцно він переплівся листям зі своєю подругою! Деякі ростуть відразу парами, інші з діточками. Як можна розділити їх і покласти в вазу, де вони одразу загинуть? Це як з людьми. Коли ми позбавляємо їх насильно особистого простору, вони ніби продовжують жити, але всередині стає порожньо. Якщо дійсно любиш квіти, залиш їх у спокої, щоб вони не загинули. Крім того, якщо я поставлю їх у вазу, це буде означати, що я визнаю свою слабкість, і більше не збираюся виходити, щоб насолодитися ними.

- Мені здається, нам варто повернутися, щоб ти могла відпочити, і завтра знову сюди вийти. Тебе це надихає.

- Так, можливо, час повертатися... Я трошки відпочину, і хочу знову вийти, подивитися на захід сонця. Небо теж веде свій щоденник, але дозволяє всім його прочитати.

Ми повернулися в палату, і вона лягла.

- Здається, в нашій суперечці ми обидва перемогли. Я переконав тебе, а ти переконала мене. Або саму себе... Разбудити тебе на захід сонця?

Але вона не відповіла, знову заснула.

- Дай вгадаю. Ти знову взяв читати її щоденник? - запитую я, втручаючись у розповідь ангела...

 - Так...

Коли я прийшов, щоб розбудити мою підопічну, її вже не було. Як вона і хотіла: не лише прийти в цей світ сама, але і піти сама. Наодинці з Богом. Тільки ось цей короткий запис у її щоденнику...

І, не давши йому закінчити, я цитую:

- Тільки Бог має право розбудити мене... Колись ми з сестрою читали цей твір. Їй тоді сподобалася ця фраза. Так, отже, це був ти? – я нарешті задаю питання, яке не давало мені спокою протягом всього монологу янгола. – Я не змогла тоді приїхати до неї. Мене відправили у відрядження, і я застрягла в іншій країні. Я оплатила її клініку. Вона не хотіла говорити по телефону, але регулярно писала мені, щодня, надсилала фото цих записів з щоденника. А перед самим... фіналом... відправила це повідомлення. І я зрозуміла, що запізнилася.

Так вийшло, що ми росли окремо, але я стала волонтером, бо хотіла знайти того, хто так підтримував її в клініці. Але всі лікарі хитали головами та знизували плечима, не розуміючи, про кого я говорю. Чому ти зараз мені це розповів?

- Хотів, щоб ти тепер знайшла мене. Тому що... Я думав, що моя задача - допомогти їй вижити, побачити світ, подолати труднощі з чистим серцем, або стати краще, щоб піти. Але я помилявся. Моя задача полягала в тому, щоб вчитися від неї. І от тепер я думаю... А в чому моя задача з тобою?

Я враз взяла повітря від захоплення. Лише зараз зрозуміла, що майже не дихала цей час, груди оповило знайомим болем.

- Я повертаю його тобі... Можливо, ти зможеш зрозуміти, чому все так...

Він не вимовив цього вголос, але я інтуїтивно зрозуміла, про що він. І відразу заглянула в свій рюкзак. Все правильно. Щоденник моєї сестри був там.

Мій співрозмовник відключився, не прощаючись. Слова виявилися зайвими.

Я знаю, що я повернусь додому і буду багато разів перечитувати її щоденник, поки не знайду для себе відповідь. Адже мені самій дуже цікаво, чому, для чого мені одного разу вдалося додзвонитися до Небесної канцелярії...