Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

Локвуд хитнув головою:  

— Правду кажучи, ми про них ще нічого не знаємо. Нам треба бути вкрай обережними з   будь-яким    Гостем. Мене не обходить, чи дружнім, чи нещасним здається цей привид, чи, може, просто хоче, щоб його погладили по голівці. До нього не можна підходити близько. Це залізне правило, якого дотримуються всі поважні агенції. Голлі може це підтвердити.  

Я не хотіла давати волю гніву. Ба більше — в цілому я була згодна з Локвудом. Однак напруження останнього часу — й цієї довгої ночі, й кількох минулих днів на Портленд-Роу. — далося взнаки. Я не витримала.  

— Це привид дитини! — зіпнула я. — Дитини, що рятувалась від смерті! Я бачила його, коли він пробігав повз мене. Тільки не треба на мене   так    дивитись! Він був у відчаї! Ми повинні співчувати йому!  

Я зробила велику помилку і тут-таки зрозуміла це.  

Блиск в очах Локвуда згас, і він холодно промовив:  

— Люсі, я не можу співчувати   нікому    з привидів.  

Правду кажучи, це скидалось на заяву професійного вбивці. На цьому наша суперечка урвалась. Урвалась, бо минуле нашого керівника залишалось для нас незбагненним і недоторканним, як замкнені двері тієї таємничої спальні в нашому будинку. Локвудова сестра померла від дотику привида. Локвудова   сестра!    Більше тут нічого не можна було сказати. Отож я змусила себе замовкнути й заходилася знову вивчати сліди на сходах. Десь о першій годині тридцять чотири хвилини (це Джордж теж визначив за своїм годинником) згустки ектоплазми зблідли, трохи засвітились, а потім зникли. А тоді й ми подалися собі додому.  

Можливо, вона готувала чудові бутерброди, можливо, в неї були чудові маленькі ніжки, та я могла принаймні втішатись тим, що Голлі Манро була звичайнісінькою секретаркою. Вона не носила рапіри. Не вміла робити того, що робила ночами я, ризикуючи власним життям заради порятунку Лондона. Лише пам’ятаючи про це, я змогла стриматись, коли вдома виявила, що Голлі побувала в моїй кімнаті й прибрала в нападі своєї божевільної звички до чистоти все моє розкидане вбрання.  

Я вирішила вранці попросити Голлі—чемно, спокійно,—щоб вона більше такого не робила, та потім це якось вивітрилось із моєї голови. Коли я прокинулась, у мене на думці вже було чимало важливіших речей.  

Коли я прийшла на кухню. Локвуд із Джорджем уже сиділи за столом і читали «Тайме», а Голлі Манро — весела, в темно- вишневій спідниці й бездоганно випрасуваній білій блузці — робила щось біля каністри з сіллю, що стояла за дверима кухні. Вона сама поставила сюди цю каністру, раніше ми просто аби- як кидали своє знаряддя за двері. Увійшовши, я пильно поглянула на спідницю Голлі, а вона — на мою мішкувату стару піжаму’. Що ж до Локвуда з Джорджем. то вони, здавалось, узагалі не помітили мене.  

— Усе гаразд? — запитала я.  

— Знову нічна пригода в Челсі, — відповіла панна Манро. — Убито агента. До речі, вашого знайомого.  

В мене тьохнуло серце:  

— Як? Кого?  

Локвуд поглянув на мене:  

— Одного з Кіпсової команди. Неда Шоу.  

— Ой!  

— Ви добре знали його? — поцікавилася Голлі Манро.  

Локвуд знов утупився в газету. Так, ми всі знали Неда Шоу, знали надто добре для того, щоб його не любити. То був задерикуватий мамула з близько посадженими очицями й скуйовдженим волоссям на голові. Наша взаємна неприязнь колись навіть переросла в бійку між ним та Локвудом, хоч пізніше вони разом брали участь у славетній «битві на кладовищі Кенсел-Ґрін».  

— Ні. не дуже добре. — врешті відповів Локвуд.