Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

Привид дитини стрілою промайнув повз мене і рушив далі сходами вгору. Здоровий привид гнався за ним; обидва зникли в напрямку третього поверху, а всі свічки, що стояли біля мене, згасли в одну мить. Духи залишили за собою хвилю крижаного, збуреного їхнім рухом мертвого повітря. Ось вони зникли. Я чекала, стоячи на колінах і вишкірюючи стиснуті зуби. Холод подужчав, і. нарешті, згори долинув моторошний крик. Зі сходів щось упало. Я встигла побачити темну масу, відчути нове коливання повітря, шалене потойбічне напруження... проте так і не дочекалася звуку удару тіла об підлогу.  

Лише тепер я побачила за межами свого залізного кола темні вологі сліди. Сліди кривавих ніг.  

Я сиділа навпочіпки й роздивлялась на ці сліди, коли через дві-три хвилини повітря почало зігріватись, до мого кола проник запах розтопленого воску й диму, і я почула згори спокійний Локвудів голос, який оголошував, що прояв уже закінчився.  

Сліди зберігались на сходах одну годину сімнадцять хвилин — Джордж визначив це за своїм годинником. То були тонкі згустки чорної ектоплазми, що випромінювали неймовірний холод. Коли Локвуд торкнув один слід вістрям своєї рапіри, ектоплазма засичала і огорнула срібний клинок змійками чорної пари. Явище було справді цікаве. Джордж замалював доріжку слідів на сходах, а я — окремі зразки, які були менш бліді або менш «криваві».  

— Це сліди маленької ніжки, — зауважив Локвуд. — Не такої, як у малої дитини, але тоненької й вузької. Напевно, це нога Малого Тома, а не Роберта Кука.  

— Годилося б виміряти їхню довжину, — сказала я. — От тільки підходити до них надто близько не хочеться...  

— Ти маєш рацію, Люсі, — на Локвуді були рукавички й темно-синій шалик—увесь його захист від холоду, коли він стояв на варті біля сходів. — Гадаю, їх справді треба виміряти й порівняти... У кого з нас найменша нога?  

— У Голлі, — відповів Джордж, не підводячи очей від записника. — Поза всяким сумнівом.  

— Але ж її тут немає, — процідила я крізь зуби.  

Локвуд кивнув:  

— Твоя правда, Джордже. Ніжка в неї дійсно маленька, десь така сама завдовжки. Завтра порівняємо.  

— Гаразд.  

— Як на мене. — суворо втрутилась я. — важливіше було б  

пошукати Джерело цього жаху. Як ви гадаєте, де помер Малий Том?  

Звичайно вважають, що шукати Джерело найкраще там. де сталася смерть, однак прояв, з яким ми зіткнулись цього разу, поставив перед нами цілу низку проблем. Навіть наші спостереження мало чим могли стати в пригоді. Першу рану служникові завдали в підвалі — саме там   розпочався    прояв; до того ж розпочався він шаленим вибухом енергії, яка збила з ніг Джорджа. що стояв   усередині    залізного кола, і розтрощила об стіну його ліхтар. Можливо, саме тому Джордж узагалі не помітив двох постатей, які бачила я. А Локвуд, що чергував угорі, побачив їх лише на коротку мить. Там, на горищі, йому здалося, що обидві постаті ніби злились в одну. Потім долинув приглушений крик, і все зникло. Але ж   я    чула, як щось упало зі сходів!  

— Якщо Кук скинув Тома вниз, як припускає Люсі, — мовив Джордж, — він мав померти, вдарившись об підлогу в підвалі.  

— Якщо не помер ще раніше від своїх ран, — відповіла я. — Бідолашний малий!  

— Таким чином Джерело повинно бути або під сходами, або на горищі. — підсумував Локвуд. — Це ми перевіримо завтра. І дуже прошу тебе, Люсі: облиш це хлипання за «бідолашним малим». Хай там хто він був за життя, зараз його привид— частина небезпечного прояву. Подумай про те, що сталось із підлітками з нічної варти.  

— Я думаю про них, Локвуде, — відказала я. — А ще думаю про те моторошне чудовисько, яке женеться за дитиною.