Оксана Усенко - Відлуння, Оксана Усенко

Спочатку Іраді було неймовірно цікаво розкривати, роздивлятися та приміряти подарунки. Подобалася інтрига розкриття, естетичне задоволення від доторків до вишуканих речей, споглядання гри світла на дорогих матеріалах. Проте з кожним наступним пакунком новизна втрачала фарби, натомість дивувала однотипність вибору: прикраси, вбрання, взуття. Так, кожна з подарованих речей була красива, рідкісна, коштувала цілий статок, але розклавши їх перед собою Ірада усвідомила, що вся ця краса занадто стандартизована та й придатна виключно для обережного дефілювання палацом.

Примірявши останній з розпакованих подарунків, яким виявився набір браслетів, інкрустованих розсипами синьо-фіолетових каменів, які потрапивши у промінь світла прикрасили всю кімнату яскравими спалахами, Ірада спіймала себе на тому, що почувається манекеном для чужих витворів мистецтва. Манекеном, за прихильність якого три присутні аристократки ладні спопелити поглядами одна одну.

 — Перепрошую, я на хвилинку, — Ірада взяла комунікатор та вийшла до спальні, залишивши посланниць Правителів за дверми. Ці однакові панянки занадто прискіпливо слідкували за її реакцією на кожен подарунок і, судячи з виразу їх облич, явно очікували якоїсь іншої реакції.  От тільки Ірада уявлення не мала, якої саме й від цього почувалася некомфортно. Першою думкою було спитати поради у Сумантри, проте вже набравши її номер Ірада завагалася і стерла його. Зітхнула й набрала Джат. Дівчині раптом захотілося просто почути рідний голос, який не має жодного відношення до заплутаного світу аристократів у який вона пірнула з головою.

Хвилина, дві, сигнал виклику йшов, проте тітка не відповідала. Ірада розгублено повторила спробу, проте безрезультатно.

— Пані бажає з кимось поспілкуватись? —  акуратно відкривши двері поцікавилася «синя» гостя.

— Бажала, та щось не склалося… — засмучено кивнула Ірада, вимикаючи комунікатор.  

— Якщо ви намагалися зв'язатися з ріднею, то вони, напевно, в дорозі, — заспокійливо промовила жінка, відкриваючи двері ширше та явно натякаючи, що варто повертатися.

— В якій це? — здивовано кліпнула Ірада, оскільки на її пам’яті Джат жодного разу не полишала острова.

— До Сваргемахала, звичайно. Не могли ж Правителі не забезпечити присутності вашої рідні на такій події, — схилилася у ввічливому поклоні «сіра» гостя.

— Заради такого навіть зняли обмеження для шанті, — трохи зневажливо додала «біла».

— Обмеження… Ну звичайно, — скривилася Ірада повертаючись до кімнати з подарунками. Судячи з виразів облич цих панянок, вони знали про шанті та її рідню значно більше ніж вона. А Джат, схоже, відмовлялася від усіх подорожей не лише через нелюбов до віманів. Ірада з досадою вимкнула комунікатор — їй багато треба обговорити з тіткою, але, схоже, робити це варто за особистої зустрічі.

— Не турбуйтесь, ваших рідних приймуть на належному рівні, — поспіхом, наче виправдовуючись за зверхній тон «білої» додала «сіра».

— А зараз просимо вас обрати та відкласти з подарунків те, що ви вдягнете на церемонію і пройти за нами, для подальших приготувань. Ми всі мріємо побачити вас сьогодні у Зоряній залі, — встала «синя».

— Отже, обрати… —  невизначено кивнула Ірада повернувшись до розкладених подарунків та нарешті зрозуміла, чому вони такі однотипні.  

Думки дівчини крутилися навколо тітки, шанті, Правителів, а погляд розсіяно блукав між розкладеними прикрасами, вбранням, взуттям. Перед нею виблискували в сонячних променях багаті тканини різних кольорів, витончені переплетіння взуття, коштовне каміння, а Іраді ледь чи не вперше в житті було майже байдуже. А от її гості напружено очікували рішення.

— Гаразд, я беру ось це, це і ще ось це, — Ірада відклала кілька речей. Обличчя аристократок витягнулися.

— Червоне, але ж … —  почала було «синя», проте зустрілася з суворим поглядом «синьої» і замовкла.

— Прекрасний вибір, — старанно посміхнулася «біла». —  Це все належно підготують, доки ми займатимемося вами. Прошу за мною.

 — Яке щастя, що у нас нарешті знову буде Рані! Ви принесете Тріпурі процвітання та бурхливий розвиток! Ви вже їх несете! Я ніколи не бачила мого Правителя таким натхненним. Після вашої появи він немов світиться зсередини! Ви — наша провідна зірка в ері нових досягнень! — натхненно почала «біла», проте Ірада її майже не слухала прямуючи за «сірою» та намагаючись розібратися в собі.

Спогади про Правителів викликали напрочуд приємні емоції, а от про Мохеджо і обов’язки — протилежні. Ірада намагалася зібрати думки докупи, але ті вперто загрузали у калейдоскопі емоцій: насолода, роздратування, спогади про чарівні ночі, образа на рідних за приховування фактів, захоплення красою подарунків, подив від швидкості подій і задоволення від усвідомлення того, що тепер зверхні аристократи намагаються догодити їй. Емоцій було занадто багато.

Намагаючись опанувати внутрішній розгардіяш, дівчина покірно дозволила себе роздягнути, зробити масаж, скупати, зробили зачіску, макіяж, вдягнути. Свідомість Іради всі ті приготування фіксувала відсторонено, бо блукала у пошуках рівноваги. Найкраще для опанування такого валу вражень творчій натурі дівчини підійшла б робота в майстерні, втім про втечу від «помічниць» годі було й мріяти. Аристократки, звичайно, старанно демонстрували шанобливість та бажання догодити, проте Ірада відчувала, що далеко не все з продемонстрованого щире, а до суперечок вона зараз не була готова. Для суперечки потрібно розуміти чого ти хочеш, а Ірада все ще не могла з цим визначитися. Дівчина спробувала розібрати свої емоції та зосередитися на визначенні прагнень і, напевне, занадто захопилася тими розвагами, бо оговталася лише від гучного мелодійного дзвону під який її вже завели у Зоряну залу.