Несвятий революціонер - Місто мертвих ангелів, Несвятий революціонер

У момент він зник, кажуть,  що його все ж таки знайшли і за ним гналися і поліція, і народ, але йому вдалось втікти. Інші розповідають, що його убили пострілом у серце відразу, як зрозуміли, хто він, але це все чутки, бо тепер Вільям, він же Геттінський канібал у Вільденбурзі. Усі, хто знав, що він у місті, молили, аби не стати його жертвою. Як і для звичайних людей, так і для уряду, Гетіннський канібал був справжнім кошмаром, бо там де ступала нога Вільяма, місто перетворювалося на Дістен() у час чуми.

-Атласе, Артур Конграйт пише нову історію для нашого з тобою міста.

-Кінь заіржав.

-Мій найкращий друже, з того часу, як сама доля подарила мені тебе, я став відчувати себе у безпеці. Старий Девлін, який втратив віру після смерті дружини, знову її повернув, коли отримав тебе.

-Кінь мовчав.

-Відчуваю серцем, що сьогодні старий Девлін помре, а ти знаєш Атласе, що я ніколи не помиляюся. Завжди дивуюся, чому так і чому ми з Флоріаном отримали такий дар ще із самого дитинства.

-Кінь мовчав.

-Флоріан, мій брат, догорів, мабуть, під завалами будинку мистецтв. Я любив його, рідного брата, і продовжую любити навіть після того, як він мене покинув, навіть тоді, як він вже мертвий.

-Кінь заплакав.

-Зачекай, там хтось стоїть… Невже Артур?

-Кінь панічно заіржав.

-Зупинись, Атласе, старий Девлін підійде та зрозуміє, хто там.

-Атлас мовчав та покірно зупинився.

-Агов, Артуре? – Девлін наближався до силуету. – Артуре, то ти?

-Кінь голосно іржав.

-Помовч, Атласе! Агов, якщо ти не Артур, тобі поміч потрібна часом?

Загострений ніж показався у чоловіка, який так покірно стояв і чекав, поки до нього наблизиться старий Девлін. У старого візника повністю не було відчуття тривоги, у той час. Воно зникло. Він повільно наближався до своєї смерті, сам того не розуміючи. Девлін знав, що помре найближчим часом, але не знав того, що це станеться сьогодні. У думках його був син Олівер, який зараз разом із Далілою планував майбутнє, як і колись робив це візник із власною дружиною. Його син – копія Девліна, але характер має мамин: спокійний та цілеспрямований. Хоч і старий був повністю сліпий, але відчував і бачив все оточення вухами і дотиками. Іржання коня його збивало подеколи, саме тому він просив Атласа мовчати, але кінь так і дико іржав, не припиняючи.

-Чого ж ти мовчиш, людино, я поміч пропоную. – все ближче і ближче ставав Девлін до чоловіка.

-Кінь іржав все голосніше

-Атласу, друже мій, помовчи! – викринув Девлін.

Девлін став біля чоловіка та хотів прикласти на плече його руку.

-Чоловіче, ходімо я вас підвезу.

Удар. Ще удар. Тіло старого впало на підлогу. Атлас замовчав і Девлін відчув хто це був, але було занадто пізно, востаннє, що промовив він:

-Я знав, що це ти…

Кінь плакав, як і плакав мертвий Девлін.