Богдан Сильвестрович Лепкий - Мазепа

і гидко, що я з такими противниками ставав до бою. Це ще гірше, ніж зробив король Август, який зо мною заключив альтранштатський мир, а кілька днів пізніше, хоч не добровільно, а буцім то volens-nolens, брав участь у битві під Калішем. Лицарських противників маю, правда? І як тут замирюватися з такими? З ними може бути тільки одно, боротьба до останньої побіди.» Сів і долонею тер високе чоло. Не віднімаючи руки від чола, продовжав: «Але нам, мої панове, треба з тим числитися. Чи не поставити б тоді моїх шведів біля цього намету, як почесну сторожу? Як ви гадаєте?»

Гетьман простягнув королеві свою худу долоню: «Дякую вашій величності за честь і за турботу моєю особою. Але після того, що всі ми перебули, я вважав би прямо гріхом, коли б для мене трудилися Карлові лицарі. Пилипе! - звернувся до Орлика, - накажи, щоб сотник Мручко зі своїми людьми перебрав догляд за моїм наметом.»

«А може, б комусь із молодших довірити це діло?» - підсував свою гадку Орлик. Але гетьман стояв на тому, що ніхто інший, тільки сотник Мручко має це робити.

«Ваша воля, пане гетьмане», - притакнув король.

«Я, бачите, також не люблю варти. Іноді сплю біля самого фронту і якось мене Бог беріг. Але тут не Бог, мабуть чорт рішає. Соромно, аж болюче мати діло з такими людьми.»

Зірвався, подав гетьманові руку, побажав gute Bessernng23 і вийшов, налягаючи сильно на ногу.

За ним подався Орлик.

40.

Протягом кількох днів Мручкові люди такий йому курінь побудували, що шведи аж здивувалися. Від півночі до половини вкопаний у землю, від полудня стіни цілі, а в стінах гарні вікна і двоє дверей. Одні до його світлиці й сотенної канцелярії, другі до квартири для людей. Мручко не відступав від роботи. Увесь час рубав, тесав і приказував, як, що і куди робити.

«Чисте новосілля, - жартував собі, - тільки хазяйки нема.»

«Оженись, сотнику! Мало-то в Бендерах гарних жінок?»

«Мудрагелі мої! - крутив головою Мручко, - Хотіли б мати вигоду. А не дочекаєте ви того. Мручко недурний: старої не хоче, а молодої боїться. Так тоді підождемо.»

Посміхалися з нього.

«Чого смієшся? - гримав на них, підкручуючи вус поза вухо. - Гадаєш, старий, нема коли чекати? Синоньку, та я ще не одного з вас за пояс заткну. Ануте, попробуймося!»

Ожив і повеселів, бо мав ціль перед собою, пильнувати гетьманської особи.

Робив це діло, забуваючи про себе і, про ввесь світ.

Звичайно ранком, коли вже Ганна Обидовська встала і Войнаровський був біля гетьманської постелі, коли довірені люди з Мручкової сотні, виспавшися і поснідавши гаразд, варту круг намету тримали, він лягав у своїй кватирі на ослоні під вікном і засипляв твердим, коротким сном. Так само після обіду. А зате ночі або перестоював коло намету, або пересиджував на лавці під своїм куренем, кажучи, що сон його не береться і тому з зорями розмовляє. Дехто й справді вірив, немов то Мручко вміє з зір ворожити, а старшини звали його астрологом. Не перечив, а декому буцімто й ворожив, то полковницький пірнач, то гарну дівчину, то посидіння на колі: як кому і як коли.

«Ах, я вас зі щирого серця позастромлював би на колики», - казав до тих, що здіймали спір, кому після Івана Степановича гетьманом бути.

«Хоч як їх, чортових дітей, доля била, а все-таки розуму не навчила. Які були діди, такими вийшли і внуки. Діди за булаву голови собі розчереплювали і внуки теж. Покаяніє якесь з оцим народом поганим!»

І недаром сердився Мручко, бо з кожною дниною тая розтіч дійсно росла. З кожною дниною виразніше розколювали табор натроє, на прихильників Орлика, Войнаровського і Горленка. Гурти тії вовком дивилися на себе, сварилися, а то й зчепилися так, що доводилося силою розділювати і гостро карати, бо де гетьман стоїть, там бешкетів здіймати не вільно.

Чулося в повітрі тую бурю, яка зривалася звичайно, коли булава мала переходити з рук до рук. Перед гетьманом доводилося не одно затаювати, щоб не дратувати його і не вганяти в гіршу недугу. Він уважався вождем, давав прикази, розпоряджував усім, а на ділі старшини робили, що хотіли. Запорожці трималися окремо, і як тільки була нагода до якої шарпанини, то не прогаювали її. Коли б не кошовий, якого вони слухали й шанували, і не шведи, якими їх лякали, то вже не раз прийшло б було до великого. Мручко зі своїми людьми являвся тоді тою основою, на якій тримався табор. На нього можна було числити, як на чотири тузи, і він ніколи не завів. А скільки разів між запорожцями й козаками приходило до непорозуміння, він біг і робив лад, бо запорожці нікого із гетьманців не шанували так, як старого Мручка.

Він знав їх, як лихий шеляг, і вмів уговкати, як не поважними словами, так жартами і приговірками.

Але зате, як утомлений цілоденною біганиною і гарканиною сяде Мручко під своєю «хатою» і задумається, то аж тоді важко йому робиться на душі. І ніхто навіть не догадувався, як то веселий і жартівливий Мручко тяжко журився за всіх і за все. А найгірше боліла його тая козацька розтіч, яку за своїх молодечих літ бачив і яка лишилася донині. Руїна, руїна, і ніщо, лиш руїна. Що за двадцять літ збудував Мазепа, те знову валилося нараз і розліталось.

Які ж тоді вигляди і сподівання на майбутнє?

Гетьман не сходив Мручкові з гадки.

Жалував його не як свого рейментаря, лиш як людину близьку собі і дорогу, яку постигло велике горе. Двадцять літ невтомної праці і нараз - усе розвівається, мов степовий туман. Гетьман без землі і без війська, непевний завтрішньої днини, зданий на ласку короля, султана і сераскіра, за нього йдуть торги, а його люди за насліддя по нім жеруться.

Зубами скреготав з жалю і зі злости.

Тривога, щоб турки не схопили гетьмана, як опир, переслідувала Мручка. Нікому з тим не звірювався, таїв це в собі, сам себе гриз. А ж одної днини прийшло йому до голови, що гетьмана можуть вороги отруїти. Того вже не міг затаїти в собі, мусів з кимсь поділитися. А з ким же б то, як не з Обидовською? Полюбив її, як рідну доньку, і як тільки міг побачитися з нею і побалакати хоч хвилину, то користав з доброї нагоди.

«Пані! - казав, сідаючи під своїм куренем на