Богдан Сильвестрович Лепкий - Мазепа

щоб він не хотів її відпустити світлішому, якому вона раз по добрім обіді в Шереметьєва незвичайно подобалася. У Меншикова побачив її в два роки пізніше цар, запалився до неї і Меншиков, як «лібстер фройнд» і «герценскінд» царя, подарував йому Катерину Сковронську. І так царя і його приятеля не роз'єднала, а ще ближче зв'язала тая жінка. Кажуть, вона ще й донині любить Меншикова, а цар любить її. Вона робить з царем, що хоче, а Меншиков з нею. Як тая історія скінчиться, передбачити годі, але знаємо, що й Самсон погиб через Далілу, а Юдита Голофернові голову відрубала. Тут, може, тільки царевич жертвою впаде, бо Сковронська людина не найгірша собою, а що, як м'яч, переходила з рук до рук, так це вже не її вина, лиш тих подій, які граються людьми, як перекотиполем. Але як би там не було, а Катерина Сковронська і дотеперішні перипетії її життя це один із доказів, що Росія - окремий світ, якого Європа не знає і не розуміє. Міг Меншиков стати світлішим князем, чому ж би не можна дівці пастора Глюка стати царицею Росії? В Росії затираються границі поміж казкою й реальним життям».

Сміявся гірко.

Король похитав головою: «Правду кажете, тут не одно виглядає на казку, а ще краще на маячіння недужого в гарячці. Цей недужий, то російський народ, що ненавидить царя, а слухає його, терпить найстрашніші муки і знущання, а не вміє спромогтися на якийсь реальний протест, тільки до решти винищує себе самогубними сектами й масовими автодафе по лісах. Чи повірите, пане гетьмане, мені жаль того недужого російського народу. Москалі все ж таки люди і ближні наші.»

«Недуга Росії - то небезпека для цілої Європи, а насамперед для нас, українців. Ваша милість, може, й не знають, як москалі затруюють наш донедавна такий ще здоровий організм.»

Король замахав рукою: «Гадаєте, що я дивлюся й не бачу? Може, не одно бачу краще від вас, бо я чужинець, чоловік, що дивиться свіжими очима і з відповідної перспективи. Зсередини не одно інакше представляється, ніж зверху.»

«Залежність України від Росії не тільки соромна, але й небезпечна. І тому ми хотіли й хочемо відірватися від неї.»

«Заслабо хочете і брак вам збірного, загального хотіння. Ваше хотіння ані спонтанічне, ані розумове. До першого ви перетомлені, до другого замало підготовані, особливо бракує вам дисципліни і пошанування влади. Якби це було...»

«...То не було б того, що є», - докінчив за короля гетьман.

«Знаю, ми багато собі завинили. Але виправдує нас у деякій мірі географічне положення й історичні непередбачені події.»

«Народ лише тоді сильний, коли виправдання не потребує. Тоді його й непередбачені події не заскочать. Ви тепер у дуже поганій шкірі, в подібній була Швеція під кормигою данців».

«За Христіана другого?»

«І передше, поки Густав Ваза не вхопив за зброю... А знаєте ви, що значить «ваза» по-шведськи?»

Гетьман признався, що не знає.

«Так подивіться тоді на їх герб. Ваза, це значить - в'язка пруття, хворост. Густав прохворостив данців. Побідив Христіана, вигнав насильників зі Швеції і зробив їі вільною. Але за те заплатив, між іншим, муками своєї рідної мами і двох сестер. їх Христіан по-звірськи замордував. Це був такий мучитель, як цар Петро».

Замовк. Його зіниці знову полетіли кудись, як сиві птахи, й довго не верталися. Аж король буцім нараз зі сну збудився: «Так-так, - казав, - боротьба за волю нелегка річ. Вона вимагає іноді жертв, перед якими здригається серце навіть найсильнішої людини. А визволиться народ тільки тоді, коли є збірне, незломне хотіння і послух для провідника визвольного руху. Без того про успіх і не гадай!»

Гетьман не перечив. Він розумів це, як не можна краще, бо сам тую трагедію пережив. Але ані не нарікав на неї, ані не жалувався. Пощо?

Король присунув до себе квіти, що в глечику на столі стояли.

«Любите квіти?» - спитав нараз таким голосом, буцім попередньої розмови не

було.

«Я не одно любив у моїм житті», - відповів коротко гетьман.

«А я любив Швецію і славу».

«Ваша королівська милість велике любили.»

«Не в величині предмету річ, а в силі любови. Треба любити мудро.»

«Любити і мудро? Не перечать собі ці поняття?»

«На жаль, мабуть, так. Велика любов ні границь не знає, ні не слухає розуму, вона божевільна і божевільними стають ті, яких вона візьме у свою владу.»

Любувався красою квітів і втягав у себе їх пахощі. Обличчя його молодніло, оживлювалося, веселіло. «Моя сестра дуже любить квіти. Вона тепер недужа. Вже довго від неї листа не маю... Треба щось любити... Треба... Не так, як Меншиков, що любить тільки себе і гроші... Війна роззвірила людей, вони забувають любити, а вчаться ненавидіти .»

Гетьман притакнув. «Доказом того лист Меншикова до царя, в якім він пише: «Такая била баталія, что радосно било смотрєть, как с обєїх сторон регулярно білісь, и зело чудесно відєть, как всьо поле устлано мєртвими тєлами.»

«Меншиков справді так писав?» - спитав здивований король.

«18 жовтня 1706 року, по битві під Калішем писав так цареві, а цар усім нам давав цей лист читати, бачите, мовляв, якого-то я лицаря маю. «Зєло чудесно відєть, как всьо поле встєлєно трупами.»

Король квіти відсунув від себе, встав і підійшов до шнуркового віконця. Довго-довго дивився, аж нараз, нагло обертаючись, проговорив: «Війна - явище жорстоке, і якщо ми ще й лицарської чести позбудемося, то доведемо до такого пекла, якого ще світ не бачив. Наші противники поняття про лицарську честь не мають. Чули ви про їх найновіший подвиг?»

«Який?»

«Ах, це надзвичайне. Вони хотіли не менше не більше, тільки позбавити нас права азилю. А ви про це, пане канцлере, чули?» - звернувся до Орлика, який якраз увійшов зі жмутком паперів до намету.

«Ні, не чув», - і собі відповів Орлик.

«Так послухайте, мої панове, - говорив запалюючись король, - цар посилав свого посла Толстого до султана, щоб султан прогнав нас зі своєї землі, а великому муфтієві обіцяв триста тисяч талярів, якщо він йому поможе дістати гетьмана Мазепу в свої руки.

Триста тисяч, це якраз десята часть їхнього цілорічного бюджету. Високо цінять тоді вашу милість, пане гетьмане, ці падлюки, так високо, як низько себе оцінили, беручися на такі нікчемні способи.»

Гетьман усміхнувся: «Дивуюся, що вони мене так високо цінують, бо яку я

вартість собою нині уявляю?»

«Ви дивуєтеся, а мені соромно