Марчін Швьонтковський - Князівство Трояндового Хреста, Марчін Швьонтковський

– Твій кінь, наскільки я пам'ятаю, пішов до...

– До патрулів, тому що це бойовий кінь, так, так, я це вже чув. Я хочу його повернути.

Андреае довго дивився на нього, ніби роздумуючи.

– Гаразд. Через специфічну ситуацію я зроблю виняток. Завтра або післязавтра він чекатиме тебе у стайні.

Він розвернувся і пішов, залишивши найманця одного.

Спочатку Шенк не знав, що робити. Він не вірив заявам Андреае, тому рушив до воріт, щоб подивитися, чи не випустять його. На його подив, охоронники не створили йому жодних проблем – він вийшов на вулицю так, ніби це була найприродніша річ під сонцем. Лише коли він став на бруківці і озирнувся навколо, то зрозумів, як мало це змінило його ситуацію.

Охоронці дивилися на нього, як на ідіота, тож він озирнувся, принижений, і рушив, не знаючи, куди йде. Шенк без проблем перетнув міст, що охоронявся, і увійшов до центру міста. Вечоріло, ранній осінній захід сонця застав зненацька перехожих, які поспішили завершити свої справи і збиралися додому. Найманець хотів зайти в корчму, випити пива і подумати про те, про се, але зрозумів, що у нього немає грошей.

– Гей, брате, – звернувся він до розенкрейцера, що проходив повз. – Ти знаєш, хто я такий?

– Звичайно, гість Першого Посланця.

Чоловік вклонився.

– Не знаєш, де я можу тут заробити грошей?

– А що вам потрібно?

– Я хотів пива.

– Якби не вистачило одягу, скажи в корчмі, що ти від нас. – Солдат знизав плечима. – І все. Бувайте здорові.

Найманець недовірливо озирнувся. Чомусь йому важко було повірити, що всі корчмарі в місті безкоштовно напувають і годують розенкрейцерів, але це не було схоже на жарт чи витівку. Збентежений, він зайшов до найближчої корчми, підійшов до стійки і попросив пива. Трактирник, товстий німець зі свинячою щетиною на голові, не змигнувши оком, налив йому півкварти. Шенк зробив великий ковток.

– Брат не з університету? – запитав шинкар.

Шенк не міг відповісти, бо мав повний рот пива. Це дало йому дві секунди, необхідні для того, щоб зрозуміти, що корчмарі в закритому містечку, мабуть, знали всіх розенкрейцерів на ім'я, або принаймні за зовнішністю. Він поставив свій глиняний глечик і похитав головою.

– А звідки, якщо можна спитати?

– З Ленґфурту. – Найманець назвав першу-ліпшу назву найближчого міста, що спала йому на думку. Колись, у минулому житті, він мав коханку в Ленгфурті.

– Ого. Вже прибрали за шведами?

Шенк кивнув, роблячи ще один ковток з кухля.

– Тут відбувається щось цікавого? – запитав найманець.

Він витер рот рукою, намагаючись створити враження, що він дуже втомлений.

– Ну, нічого, як завжди, відколи з'явився бар'єр. І саме це скаже мій брат в університеті. Тільки... Гм, брат тут давно? Бо я нічого не знаю про те, ніби мав приїхати хтось новий.

– Чи не забагато ти собі дозволяєш? Справи Трояндового Хреста, – відрізав Шенк, насупивши брови.

За свою коротку розвідувальну кар'єру він чудово навчився вдавати доблесть і рішучість.

– Вибачте мені, будь ласка. – Корчмар опустив голову. – Тільки останнім часом вештається тут один з чужинців. Ходить і розпитує, ніхто не знає, звідки він взявся. Я питав у командира, що відбувається і чому його досі не забрали, але він лише сказав, що Перший заборонив це робити і наказав лише стежити за ним.

– А як він виглядає? Той, що на волі?

– Високий, кремезний, з вусами. Коли говорить, то то тягне слова, мовби з півночі.

– Я його не бачив. – Шенк похитав головою, зберігаючи спокій. Він одним ковтком випив пиво до дна. – Мені пора йти. Дякую.

– З Богом, брате.

Найманець вийшов на вулицю і тільки тоді випустив затримане повітря. Він вилаявся. Як вони могли бути настільки наївними, щоб припустити, що чужа людина не приверне до себе уваги в місці, яке було закрите півроку, і де всі знають один одного? Він повинен був якнайшвидше попередити Сойку, але не мав жодного уявлення про те, де зупинився його приятель. За мить він зрозумів, що – хоча він, здавалося, обрав випадковий маршрут – наближається до воріт університету. Шенк знову вилаявся.

Чи справді звідси не було виходу?

Він похитав головою. Якщо вони зайшли, то можуть і вийти. Треба тільки з'ясувати, як це роблять розенкрейцери, як вони перетинають бар'єр – і вискочити назовні. Немає нічого простішого, просто підстерегти когось у лісі і зламати йому пальці, і тоді просто все заспіває. Або побити когось, щоб язик розв'язався. Але тим часом ставало все холодніше, наступав мороз, вже зовсім стемніло. Найманець хукнув в долоні.

Він помітив, що в сусідній церкві, маленькій і, напевно, старій, як Німеччина, йде служба. Подумав, що там хоч трохи зігріється. Коли він зайшов всередину, ніхто не звернув на нього уваги – окрім двох розенкрейцерів, які стояли біля дверей і уважно оглядали натовп. Вони кивнули йому. Шенк стояв між городянами, але весь час відчував на собі погляди присутніх. Це його дратувало, і він розвернувся на п'ятах, бажаючи піти. У дверях його зупинили.

– Агов, брате. Ти ж знаєш правила.

– Га?

– Ти не можеш покинути службу, ідіоте, – гаркнув один з них. – Повертайся досередини.

Шенк, не бажаючи скандалити, роздратовано повернувся до головного нефу. Кілька людей, що стояли найближче до нього, з побоюванням поглянули на нього і відійшли вбік. Це не поліпшило його настрою.

На щастя, в церкві було досить тепло, і служба закінчилася швидко. Він попрощався разом з іншими і, відразу після сакраментального "амінь", вийшов з церкви, більше ніким не потурбований. Вечірня прохолода, що насувалася, вразила його двічі сильніше, ніж зазвичай.

Що, якщо звідси і справді неможливо втекти?

Шенк стояв посеред вулиці, не знаючи, що робити. Звичайно, він міг би пошукати свого приятеля, але найпростіший спосіб поговорити з Сойкою – це дочекатися його в камері. З похмурим виразом обличчя він попрямував до воріт з портиком. Сонце знань, яке символізували різьблені зображення вчених, не осяяло його своїм світлом – воно здавалося йому темною зіркою.

Наступного дня Шенк вирішив трохи попрацювати. З самого ранку, навіть не поснідавши, він вирушив на пошуки Клауса. Через добрих дві чверті години він знайшов його в стайні, де також побачив