Наталі Саксаганська - Дожени або зникни, Наталі Саксаганська

Розділ 38

По обличчю Алекса Левицького анічогісінько не було зрозуміло. Лише крижані очі видавали його справжні почуття. Його тонкі губи розплилися в кривій усмішці. Він свердлив їх поглядом, здавалося, що Левицький читав їхні думки.

Але Орест добре знав цей погляд, і він нічого доброго не віщував.  Його самого з дитинства привчали головній стратегії — не виражати свої емоції, щоб ніхто не зміг зрозуміти твої плани. 

— Гарно навчаєтесь, — рівним голосом промовив Левицький.

— Ти ж у відрядженні? — просичав Орест.

— Як бачиш вже ні. Заїхав у справах, та думаю, чому б не побачитися зі своїм сином? Не познайомиш? 

Орест мовчав, потупивши погляд. Він не хотів їх знайомити, не хотів, щоб батько знав про них з Солею.  Він знав на що той здатен. Вартувало йому лише відчути, що Орест щасливий, як батько зробить все, щоб це щастя розтоптати, знищити. Адже Левицькі ніколи не керуються почуттями. Це — закон.

— Соломія, —  протягнула руку дівчина, випередивши Ореста. Проте Левицький проігнорував цей жест, лише оцінююче глянув на неї з голови до ніг.

Соля відчула себе комашкою, піщинкою, товаром на середньовічному ринку. Левицький все ж продовжив:

— Чи не та Соломія, що до мого сина в автівку стрибала? Якось не дуже личить молодій особі, чи не так? Хоча, що я дивуюсь? Такі як ти зроблять все, щоб здобути мого сина. 

Соля спалахнула наче сірник. Вона розгублено глянула на Ореста, та той все так само  не промовив ні слова.

— Такі як я?! По вашому, якщо ви маєте гроші, то можете ображати людей і безпідставно звинувачувати? Щодо вашого сина — ви помиляєтеся.

— Всі ви так говорите, —  єхидно шкірився, —  він глянув на свій «Ролекс», що наче вріс до його руки, — підняв погляд на Ореста. 

— Шкода, але мені вже час. Хоча, що я брешу, — нічогісінько мені не шкода. Дівчинко, не ображайся, але тут тобі нічого ловити. А ти, — промовив до сина,  зараз же їдеш зі мною! 

 

Соля розгублено стиснула пальці, у неї сльозилися очі. Але вона стрималась, щоб не показати свою слабкість. Вона чекала, що Орест втрутиться, захистить її перед Левицьким. 

— Вибач, —  лише промовив хлопець, та пішов сходами за батьком.

В машині Орест ледве стримувався, щоб не накинутись на  батька за всі ті образливі слова, що він сказав Солі. Якусь мить він хотів зупинити водія та повернутися до неї. Але все ж так само відсторонено дивився у вікно на будинки, що проносились повз нього.

Приїхавши до маєтку, батько відразу перейшов до справи.

— Ми домовлялися з тобою? Що ти кинеш цю дівку, а я залишу її в універі?

— Я з нею лише бавлюся. Дай їй спокій. 

— Бавитися можна, закохуватися — ні.

 

Він розвернув до нього нетбук, в ньому було фото з вечірки, де Орест ніс на руках Солю. 

У Ореста не здригнувся жоден м'яз на обличчі. Хоча всередині нього все вирувало.

— І що? — Байдуже кинув.

— Шкода буде, якщо я зруйную її життя. Ти ж знаєш я це можу, — він говорив це настільки буденно, наче кожен день тільки цим і займався: на сніданок, обід та вечерю, —   але якщо це забавка, то забавляйся.  Але не забувай про свої обовʼязки перед родиною. Ця твоя Соля ніколи не стане її частиною. Ти й сам знаєш, що вона нам не рівня.

Орест стиснув кулаки. Він ледве стримувався. Пекучий вогонь палив його нутро, він хотів, щоб батько закрив вже свою пельку, зник. Щоб він його не бачив, не чув. Краєм ока він побачив як водій носить повз них валізи. Жевріла надія, що батько знову кудись їде.

— Щось не так? — Зиркнув Левицький.

— Все так, — відповів сухо.

— І ще одне, я сьогодні в чудовому настрої і не хочу його псувати, адже ми підписали вдалий контракт.  Тому, коли я повернуся, щоб цієї малої коло тебе не було. В тебе є два тижні, поки я буду в Маямі. 

                                                        ***********************

 

Орест кинувся до слухавки, але Соля не відповідала. Його накривало від однієї думки, що вона вважає його боягузом та зрадником, що не хоче більше  бачити.

Він кинувся за кермо, двигун ревів та йому було замало, він все більше давив на газ, щоб найшвидше дістатися до неї. 

Він вже був коло її будинку. Але не наважувався зайти. Чекав. Врешті він все ж підійшов до дверей. Натиснув кнопку дзвінка.

Соля побачила Ореста ще з вікна. Але  вона вагалася чи варто відчиняти? Та він все чекав, нікуди не йшов, кінець кінцем хлопець сів на ґанку,  на камʼяних сходах. Соля відчинила двері, сіла поруч.

— Ображаєшся? —  Промовив першим Орест.

—   Мене змішали з брудом. А ти просто дивився і мовчав. 

— А що я мав робити? 

Соломія підскочила на ноги, вона хотіла почути інше. Та Орест схопив її за руку, підвів повні болю очі. 

— Залишся. 

Соля заціпеніла. 

—  Якби я втрутився, він би зруйнував тобі життя. За себе мені байдуже, але ти — це інше. Я не пробачу собі, якщо він тобі щось заподіє. У нас з батьком  є домовленість, він тебе не чіпає, але ми більше не зустрічаємося, — останні слова він говорив приречено. Його голос хрипів. 

— Я його не боюсь! 

Орест обхопив руками її долоню, залишаючи на ній палкий поцілунок. 

— Ти його не знаєш. Він здатен на все, — похилив голову. 

Соля ще не бачила Ореста таким приреченим і спустошеним.Вона присіла поряд, підсунулась ближче, обхопила долонями його обличчя, прошепотіла. 

— Ми впораємося. Завжди є вихід. 

— Я кохаю тебе. Я ще ніколи  нікого так не кохав. 

В доказ своїх слів він ніжно обійняв її та покрив поцілунками кожен міліметр її губ

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍