Аврелія Аверлі - Подаруй мені ніч, Аврелія Аверлі

Роман обіймає мене здоровою рукою, а його "кохана" неприємно ковзає вухами. Я злегка торкаюся його спини та відхиляюся. Погляд зупиняється на переламаній руці, замотаній у гіпс. Видавлюю з себе скупу посмішку:
— Рада, що ти вдома.
Ми проходимо на кухню. Я ставлю чайник і розумію, що їсти немає чого. Відкриваю кухонну шафку, знаходжу там крупи та макарони. Вирішую нашвидкуруч приготувати макарони. Винувато опускаю погляд:
— Вибачте, я не встигла зварити обід. Піду до супермаркету, куплю щось до макаронів.
— Не турбуюся, мила, — Надія Іванівна заспокійливо виставляє долоні, — ми купимо, а ти побудь з Романчиком. Ми скоро повернемося.
Батьки Романа швидко зникають за дверима, не даючи можливості заперечити. Залишаюся наодинці з колишнім чоловіком. Ми мовчимо і я ця тиша підсилює напругу між нами. Зрештою, Роман говорить перший:
— За два місяці тут наче нічого не змінилося.
— Так, все як було.
— Але не між нами, — Роман ловить мою долоню та злегка стискає, — Аліно, я ж розумію, що щось відбулося. Сподіваюся ми будемо разом. Ти потрібна мені.
Чоловік цілує у щоку. Цей поцілунок схожий на дотик листка кропиви, такий же пекучий, жалить шкіру. Не правильно й далі замовчувати від Романа правду. Я не витримую, відхиляюся.
— Я маю сказати, що між нами сталося. Ти маєш знати…
— Не хочу, — Роман обриває мене на пів слова, — я не бажаю знати, що було. Навіть не так. Я боюся почути, що було. Принаймні зараз я до цього не готовий. Ти потрібна мені, без тебе я не впораюся. Всі дні я мріяв тебе побачити. І ось ти тут. Я можу торкатися до тебе, обіймати, — Роман притиснув мене до себе, — цілувати.
Він тягнеться до моїх вуст за поцілунком. Я відвертаю голову. Нехай я більше не зустрічаюся з Лук'яном, але цей поцілунок здається неправильним, небажаним, непотрібним. Не хочу себе примушувати. Своїми словами він затуляє мені рота. Сказати про розлучення стає важче. Чайник закипів та вимкнувся. Я вириваюся з обіймів чоловіка та йду робити чай:
— Сподіваюся ти скоро видужаєш, — невпевнено переводжу тему розмови, — які прогнози лікарів?
— Гіпс знімуть через три тижні. Нападників так і не знайшли.
Я механічно заварюю чай та думаю про своє. Ледь стримуюся, щоб не заплакати. На груди тисне важкий тягар, а біль шматує серце. Той, хто був для мене цілим всесвітом знову завдав болю. Ницість та цинізм Лук'яна зашкалює.
Скоро повертаються батьки Романа. Нашвидкуруч готую обід. Ми сідаємо за стіл, проте апетиту у мене немає. Спогади шматують душу. День минає за клопотами. Сама шукаю собі роботу й намагаюся уникати Романа. Вночі його батьки йдуть й ми залишаємося вдвох.
Гарячий душ хоч трохи приводить мене до тями. Я забуду Лук'яна, мушу. Одного разу мені це майже вдалося. Тепер це буде остаточно і безповоротно. Не можна вірити брехуну та майстерному ляльководу. Одягаю нічну сорочку і заходжу до спальні.
Роман лежить на ліжку. Світло вимкнене, кімнату освітлює лише телевізор. У нас однокімнатна квартира. Іншого ліжка немає, проте мене абсолютно не бентежить те, що я маю з ним спати. Хочеться лягти та провалитися у сон. А ще краще, якби хтось вирвав у мене серце, щоб не відчувати цих страждань. Розміщуюся на краю ліжка та заплющую очі.
Ліжко скрипить і Роман нависає над мною. Його подих лоскоче обличчя. Він цілує мої щоки, губами торкається вуст. Я не маю сил опиратися. Дозволяю йому торкатися до себе. Він ковзає рукою по м'якому атласу нічної сорочки та окреслює тіло. Мене відвідує думка, що інтим з іншим допоможе забути коханого. Сьогодні я повинна б у червоній мереживній білизні зустрічати Лук’яна, а не терпіти пестощі колишнього чоловіка. Саме так, терпіти, бо насолоди вони зовсім не приносять. До Романа немає тих почуттів, які були раніше. Сподіваюся кохання до Лук’яна теж зникне. Я змушую себе відповісти на поцілунок. До кінця не усвідомлюючи своїх дій, проникаю пальчиками під футболку чоловіка та торкаюся його живота.