Кулик Степан - Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан

— Справжнісіньким, — кивнув Лейба. — Повновісний цехін на стіл виклав.

— От тепер мені зрозуміло, синку, чому він Цилю тебе рятувати послав… — кивнув Нестору Комар, наче щось для себе вирішив. — Для корчмаря, людина здатна дістати з гаманця золоті монети — завжди поза підозрою. Як святий апостол. Але, якою б не була причина — вона спрацювала. І за це обов'язково треба випити.

Нестор хотів було уточнити, за що саме з перечисленого, але вирішив не турбувати ні себе, ні тестя. Зрештою, яка різниця? Було б що пити, та здоров'я вистачило, — а привід завжди знайдеться.

Від випитого і з'їденого за день, живіт зробився як бубен, і засунутий за пояс пістоль почав мозолити ребра. Козак поправив ручку раз, другий, а потім, голосно чортихнувся і виклав зброю на стіл. Знав би, що станеться слідом, то ще добре подумав би.

Звідкись з поза шинквасу почувся здавлений зойк, а потім звідти вилетіла не дуже охайна, чорнява молодиця, років тридцяти, впала перед Нестором на коліна, схопила за руку і стала цілувати.

— Змилуйся, пане запорожець! Це не він! Це наклеп! Богом клянусь! Ми не хотіли! Лейба ні в чому не винний! Пошкодуй наших діток! Не роби їх сиротами!

— Зей штиль! — несподівано суворо закричав корчмар, зриваючись з-за столу і хапаючи молодицю за плече. — Наріше фрой! Ер вейс хорніхт!

— Обер… ер віль дикх хргенен… — розгублено пробурмотіла та, дивлячись на чоловіка зляканими очима.

— Дугаст зикх туєг гевен. Гей авек!

Молодиця швидко-швидко закивала і, не підводячись, навколішки відповзла від столу. І лише там, схопившись на ноги, зляканою сарною метнулася за прилавок.

— Вибачте, пане запорожець… — розвів руками Лейба. — Примарилося щось Цилі… Стара вже…

Щодо старості, трактир прибрехав. Йому самому не більше сорока, а дружина так і зовсім виглядала набагато молодшою. І личко свіже, і у великих, чорних очах та волога паволока, що зникає з дівочих очей з настанням зрілості. А чоловікові, який розуміється на жінках, говорить про темперамент більше ніж будь-які зітхання і слова.

— І з чого ж вона вирішила, що Нестор хоче тебе вбити? — підняв на Лейбу збентежений погляд Комар.

— Кажу ж, примарилося бабі. За іншого взяла.

— Це зрозуміло, — з п'яною наполегливістю продовжив з'ясовувати Остап. — Але чому тебе взагалі хтось вбивати має? Ти що, горілку розбавляєш?

— Перехрестися, пане Комар. Що за наклеп? На ось, спробуй і скажи: розбавлено чи ні? — корчмар зайве квапливо наповнив чарки і мало не силоміць увіпхнув одну з них Комару в руку. Аби той більше ні про що не питав.

А Остапа й припрошувати не треба. Махнув чарку і… приліг щокою на складені перед собою руки.

— Нехай відпочине, — кивнув Нестор. — А ми з тобою побалакаємо ще трохи. Якщо не заперечуєш.

— Так теє… — напружено відсунувся Лейба, озираючись на всі боки, але в шинок поки що ніхто так і не зайшов.

— Чого крутиш головою? Я в тебе єдиний покупець. Так що шануй...

— Звичайно, пане запорожець. З усією старанністю, — закивав шинкар. — Про що говорити хочете?

— Тесть казав, що у всій Смілі ти найбільше знаєш про таємницю бусурманського золота. Того, що в Степановій балці заховано.

— Брехня, — відразу відхрестився Лейба. Потім зрозумів, що не пасує тестя в очі зятеві брехуном називати і спробував загладити сказане: — Я мав на увазі, що є той, хто більше за мене знає.

— Хто ж це?

— Архип Німий. Якщо є таке, про що він не знає, то можу закластися на свою корчму, цього не знає ніхто.

— Угу. Остап про нього теж згадував, – погодився Нестор.

— Ось. Пан запорожець бачить, не брешу. Тож моя тобі порада: йди до Архипа. А от якщо він не захоче з тобою говорити — адже не дарма старого відьмака Німим прозвали, тоді й вертайся. Обіцяю, розповім усе, що знаю.

— Чому не зараз?

— Щоб не плутати, — пояснив шинкар. — Я можу в розмові щось від себе додати, дід — ляпне своє. А тобі голову ламати: хто має рацію? Знаєш, мабуть, що немає в полюванні гірше, ніж коли слід на слід накладається. Можна зовсім без здобичі залишитися.

— Розумно,— погодився козак. — А далеко Архип живе?

— Не надто... Як заведеш тестя додому, рушай далі вздовж річки. Останній провулок, крайня хата. Не переплутаєш. В усіх глиняні мазанки, а в Архипа хата з дерева. Як то кажуть, і тин нижчий, і дим рідший…

— Йому справді так багато років, як кажуть?

— Цього точно ніхто не знає, — знизав плечима Лейба, — бо немає в місті нікого старшого. А ті, хто молодший, кажуть, що з дітьми його росли. Або з онуками.

— Хіба так буває? — недовірливо стиснув губи Нестор.

— Як тобі сказати, пан запорожець… — знизав плечима Лейба. — Ти он, напередодні, в упиря стріляв. А вони що, на кожному кроці трапляються?

— Теж правда, — погодився запорожець. — Цей мені вперше трапився.

— Отож бо й воно…Сміла незвичайне місто. Тут багато чого не так діється, як скрізь.